Не було б щастя, якби біда не допомогла. Надія в цьому переконалася на власному прикладі, тому що витримала в життя зраду від найближчих людей. Вона не любила згадувати день свого дитинства, коли згоріла їх хата. Мама тоді світанком пішла на ферму, батько — в своїх справах, а вона, 9-річна дівчинка, ще солодко спала, обнявши улюблену ляльку. У дворі було багато людей, які намагалися загасити пожежу. Надя відкрила очі в лікарні. «А де мама, татко?» — питанням на питання відповіла Надя. Сльози наповнили батькові очі: «Відтепер мама допомагатиме нам з неба», — сказав він сумно. Все село, колеги з будівельної бригади, де працював батько Тарас, перейнялися їхньою бідою: зібрали гроші, допомогли відновити житло. І особливо батько був вдячний сусідові Антону, який врятував Надю. А ще позичив йому чималу суму і запропонував пожити з дочкою у них. До року на їхньому дворі вже красувався гарненький будиночок, обрамлений молодими саджанцями. Надійка раділа, що батько подбав і про окрему кімнату для неї, яку добре облаштував.
Радість дочки передавалася Тарасу, який ніяк не міг оговтатися від всього того, що сталося. Не раз думав: краще б не Юля, дружина, а він … Знав: тепер повинен бути доньці і за маму, і за батька. Вірив: все ще буде у них добре. Єдине, про що ні хвилину не забував — борг, який зайняв у Антона. Але сусід не квапив його: «Повернеш, коли зможеш. Ніхто ж не застрахований від такого». Якось на роботі Тарасу чомусь стало погано. З тих пір Надійка подорослішала. Тепер вже вона носила передачі в лікарню. Навчалася варити, прати, прибирати. Згодом батько став робити перші кроки, зайнявся ремонтом взуття на замовлення. Надійка ж виросла справжньою красунею. Щоб не залишати наодинці батька, поступила на заочне відділення в педагогічний. Якось зайшов до них Антон. Дивним поглядом обвів Надю. Присів біля Тараса. «Ви тут поговоріть з татом.
А я піду в садок, нарву вишень на вареники», — сказала дівчина. Вона у тебе і сама, як вишенька, — несподівано мовив Антон. Тарас важко зітхнув. «Розумію, що ні про дочку моєї ти прийшов поговорити, Антон, а про борг. Почекай ще трохи, якщо можеш. Бачиш, як доля мене б’є. Те, що назбирав, пішло мені і Наді на лікування », — став він оправдоваться.» Даремно так думаєш, Тарас. Саме про Надійку я і хочу поговорити з тобою. Та сума, яку ти позичив, тепер уже не має ніякої цінності. А щоб були ми в розрахунку — віддай за Андрія, мого сина, свою Надійку», — сказав серйозно.
Тарас якось не відразу зрозумів, що таке говорить сусід, а потім аж стрепенувся: «ти що, пропонуєш продати дочку?»
«Чому продати? Андрій — тямущий, роботящий, і до Надійку небайдужий. Лише несміливий. Так чому б нам не приєднатися? А то, що на 13 років старше Наді, то, може, й на краще? Знаю, є у неї хлопець. бачив, як проводжав її додому, але то можна поправити. Словом, думай, Тарас », — сказав і закрив за собою двері. Тарас ніяк не наважувався розповісти Наді про цю розмову. Так вона і сама помітила, як після відвідування сусіда батько посмутнів. Чи не витримала: «Що трапилося, тато? Скажи, я зрозумію». Надія слухала батька і не могла повірити, що через гроші він готовий віддати її за нелюба. Всі ці роки батько і словом не обмовився про той злощасний борг. Бідний татко! Скільки довелося йому пережити! Значить, від її вирішення залежить його спокій? Тільки як пережити розлуку з коханим Ігорем? Вона зроду не уявляє без нього! Здається, все село вийшли подивитися, як Андрій з Надею йшли до церкви вінчатися. Ніхто не міг зрозуміти, чому її наречений — Андрій, а не Ігор. Надія намагалася не думати про це, відганяла сумні думки, переконуючи себе, що сталося так, як мало статися.
Андрій був турботливим і ніжним чоловіком для Наді і добрим зятем для Тараса. Його працьовиті і спритні руки помітно змінили їхнє обійстя, воно стало ще затишніше і красивіше. Здається, що і Тарас немов помолодів, з тих пір як Андрій у них оселився. Високий, кароокий — він був гарною парою для Надійки. На вигляд і не скажеш, що така різниця між ними в роках. Надія намагалася бути веселою, увійшла в роль молодої господині, і ніхто і не здогадувався, що про Ігоря вона не переставала думати. Дуже по ньому нудьгувала. Правда, гріх їй скаржитися: Андрій добре до неї ставиться, виконує будь-які забаганки. Але якийсь він аж надто стриманий. Не вміє говорити таких ніжних і красивих слів, які чула від Ігоря. І хіба вона винна, що серце рветься до нього?Якось, повертаючись зі школи, де працювала вчителькою молодших класів, зустрілася з давньою подругою Олесею. «Давно не бачилися, Надійка. Як Андрій? Не вірю, що любиш його, подруга. Так і Ігор каже», — щебетала Олеся. «Як він? Або ще любить мене?» Олеся прострелила Надю чорними вуглинками очей. Людське посміхнулася.» Звичайно, ще й як любить! А ти не муч себе, рідненька. Хочеш, організую вам зустріч?».
Олесина хата і прихистила їх. Андрію Надя пояснювала, що, мовляв, залишається після уроків з учнями для додаткових занять. Чоловік вірив, розумів. І розігрівав обід втомленою дружині.» Нам треба поговорити, Надійка «, — сказав він одного разу ввечері насторожено. Вона злякалася: невже він знає про Ігоря. Невже Олеся зрадила її?» Ти знаєш, як я люблю тебе. І хочу, щоб ти подарувала мені сина. Тоді у нас буде справжня сім’я», — Андрій легенько обійняв дружину за плечі. Надя полегшено зітхнула:» означає, не знає », — подумала і сказала: «Ще трохи почекаємо, Андрюша. Я недавно на роботу вийшла. Копієчку треба заробити». Гроші-то пусте. Для цього у тебе є я. А чекати? Ти, напевно, забула, скільки мені років», — сказав Андрій. Незабаром Надя і справді відчула зміни в своєму організмі. Знала напевно: дитина, якого чекає, не від Андрія. Рой думок заповнив голову: сказати неправду Андрію, що дитина від нього, або зізнатися Ігорю — батькові малюка? Вирішила порадитися з Олесею.» Шила в мішку не сховаєш. Краще обом сказати правду», — запевнила Олеся. Але Надія зловила себе на думці, що, люблячи Ігоря, чомусь не хоче втрачати чоловіка. Андрій по-справжньому її любить, господар хороший. Але слова Олесі не давали їй спокою: очевидно, подруга права.
Надя ніколи не забуде очі Андрія, коли повідомила йому, що чекає дитину від Ігоря. Він у відповідь нічого не сказав, лише відчайдушно складав свої речі. Всю ніч Надія не спала: «Господи, що ж я наробила!» І тільки думка про те, що завтра повернеться з відрядження Ігор і вона порадує його гарною новиною, трохи обнадіювало. Однак Ігор не з особливою радістю прийняв таку звістку:» Хай би Андрій думав, що це — його дитя, я не можу одружитися з тобою, Надя. Скажу чесно: не в відрядження їздив я, а в сусідній район до іншої жінки. Скоро одружимося з Наталею. Вона також чекає від мене дитину «, — сказав він на одній ноті. Надя стояла, як навісна, і не могла оговтатися від почутого. Невже ці слова вона чує від чоловіка, який ще недавно присягався їй у вічній любові? Невже це та людина, яким вона снилася, дихала, жила?» Погано робила ти, дочка. Так що поробиш — вигодуємо, виховаємо дитя. Не плач, тому що тим тільки шкодиш дитині» — втішав надію батько, якому в хвилини відчаю не хотілося жити. Важко було, але коли Надія вперше побачила синочка, зрозуміла: тепер їй є для кого жити, а люди поговорять і перестануть, як тільки свіжу новину почують.
Завтра їх з сином повинні її виписувати. Надія хвилювалася: разом з нею виписують ще двох жінок, за якими приїдуть чоловіки. А за нею з сином — батько. Уявляє, як буде прикро татові.» Збирайся, красуня. Чоловік вже чекає на тебе з сином», — розбурхала її сумні думки медсестра. — » Гарний все-таки, солідний». Надія заціпеніла:» Чоловік? Який чоловік? Мабуть, помилилася жінка». На вулиці запашним ароматом дихав квітучий травень. На ступенях лікарні стояв святково одягнений Андрій з букетом тюльпанів. Такий рідний … «Це — ти?» — запитала збентежена Надія. Андрій на мить почервонів. А потім обережно взяв з рук медсестри білосніжний згорток, перев’язаний блакитним бантом. «Сідаємо в машину, Надійка. Син вже дуже додому хоче», — сказав, посміхаючись. Незадовго у малого Андрійка з’явиться сестричка Юленька. Надія — щаслива, тому що любить свого чоловіка і впевнена, що він теж любить її по-справжньому, хоча ніколи і не говорив їй високих і красивих слів … справжня любов любить тишу.
