Скільки людей, стільки й різних доль. Зазвичай чомусь доля посилає більше випробувань, ніж пестить людину. І хто винен більше: доля або сама людина-ніхто не знає. У житті трапляється лише те, що дозволить Всевишній. І це повною мірою стосується моєї героїні. Лідія лежала в стаціонарі, там де і я. Вона виглядала досить болісно. Звернулася до мене зі словами: «приїхала сюди, щоб моїй душі стало легше, а повністю одужати вже не зможу: грошей немає. Маю у гаманці 80 гривень. Це останні копійки, що з дому взяла».
І вона гірко заплакала. Я щось з делікатності відповіла, Тому що і у самої були в ту мить наслідки. Вже через три дні я слухала історію її життя. Лідія — дитина війни в повному розумінні цього слова. На світ з’явилася вона в військові дні, відчула вже й голод, і холод. Про батька дівчина довго нічого не знала: мама забороняла говорити про нього. По сусідству з ними жила мамина сестра Фрося, яка завжди пригощала племінницю чимось добреньким.
Коли дівчинка вже ходила в школу, тітка Фрося якось погладила її головку і промовила: «я тебе, Лідочка, люблю, як рідну дочку. Не дав мені Бог дітей. І краще вже було мати дитини від «такого», яким був твій батько, ніж жити однією». Тітчиного чоловіка не стало на фронті, а вона довго чекала його, сподіваючись на його повернення. Так і залишилася самотньою. Запам’ятала Лідія тіткині слова про батька, але не дуже зрозуміла їх значення. «Значить, люди знають, хто мій батько. А чому ж тоді всі мовчать?» — думала дівчина вночі.
Так вони і жили з матір’ю, з цією таємницею. Коли Лідія навчалася в сьомому класі, мати захворіла. Пролежала в районній лікарні більше місяця. Тітка Фрося часто відвідувала її. Ліда жила у тітки: боялася сама в своєму будинку. Не стало матері, коли рясно цвіли сади. Стояли дерева в саду, ніби молоком облиті. Коли дівчина закінчила школу, тітка Фрося витягла зі скрині блакитний конверт і, вручивши його дівчині, поспішно вийшла з кімнати. Зміст листа так вразив Лідію, що вона довго не могла оговтатися.
Мати, передчуваючи близький кінець земного шляху, відкрила дочці таємницю: вона — дочка офіцера, який квартирував у їхньому будинку під час війни. Гірше людських пересудів на селі не може бути нічого. А вона ніколи не чула поганого слова на адресу матері. Їй іноді хотілося розцілувати за це своїх односельчан. Таке життя… Тільки тепер вона зрозуміла слова тітки, які вона колись сказала на адресу її батька. Про подальше навчання дівчини і розмови не могло бути. Пішла Лідія працювати на ферму дояркою.
Там вона зустріла хлопця, фуражира Андрія з сусіднього села — високого, з чорними, як терен, очима, з кучерявим волоссям. Вона була йому до пари: низенького зросту, з незвичайно зеленими очима, з пишною косою, яка спускалася, ніби змія, нижче пояса. Одружилися вони. Забрав Андрій Ліду до себе жити. Хотів, щоб вона свій будинок продала, але тітка Фрося не дозволила, сказавши дівчині: «Все в житті може трапитися. Може, тобі жити в ньому доведеться». Сказала і точно потрапила. Уже коли молода жінка мала двох синочків, захворіла тітка. Лідія приїхала доглянути її.
Догляд за тіткою затягнувся, і Лідія вже цілий місяць доглядала за нею. Заодно дівчина свій будинок побілила, вікна та двері пофарбувала. Вона вже скучила по дітях, по чоловікові, які приїжджали провідати її тільки на вихідні. Вже сутеніло. Лідія сиділа під старою грушею, притулившись до неї. Згадалася мама. Як їм було добре вдвох! Раптом біля воріт зупинилася підвода. У двір забіг чоловік, ведучи за руки малолітніх дітей. Кинув їй під ноги якийсь вузлик. Наостанок кинув: «Твоя мати була німецькою ганчіркою.
Думала, в сусідньому селі сховаєш це? Не вийде! Забирай своїх А одяг я тобі віддам той, в якому ти прийшла до мене … Живи, як знаєш. І дітей я більше знати не хочу». Тітка, побачивши Лідію, про все здогадалася. Як могла, втішала жінку, яка тулила до себе діток, обливаючи їх головки солоними сльозами. Коли діти заснули, тітка покликала її до себе. Вона розповіла, як все сталося з її матір’ю. Коли вона дізналася, що в надії, то не знала що робити. Так і жила все життя з тягарем у душі.
«Не вини мати, — пошерхлимими устами промовила тітка. — Винен той час». Чи то перехвилювалася вона, чи то прийшов її час, але тієї ночі тітки не стало. Андрій розірвав шлюб з Лідією через сільраду, навіть не попередивши її. Більше ні вона, ні діти його не бачили: поїхав на Донбас, на шахту — по великі гроші. Так там і знайшов свій вічний спочинок. Лідія зустріла доброго чоловіка.
Приїхала в село будівельна бригада з Закарпаття. Одному з них сподобалася жінка. Прийшов до неї вечір, другий … Не з порожніми руками приходив: подарунки дітям приносив. Мабуть, цим і підкупив її. Та й припав Павло їй до душі, але боялася сполохати своє щастя. Чи не втрималася — розповіла правду про мамин гріх. А він уже все знав:» добрі «люди расськАзалі. Розквітла жінка, ніби аж вище ростом стала. Відремонтував Павло обидва будинки, говорив, що тітки будинок буде того, хто першим одружується. А сини росли і з кожним роком ставали все краще, до того ж і розумними. А що вже німецьку мову в школі знали — бездоганно
Старший, Володимир, вступив до інституту.
Любив сусідську дівчину Яну ще зі шкільної парти. Якось приїхав на вихідні з другом-студентом. Той познайомився з подругою Яни. Тепер на вихідні хлопці приїжджали разом в будинок Лідії. Шумно було в їхньому будинку: сходилася молодь, слухали магнітофон, про майбутнє мріяли. Дівчата готували улюбленим студентам різноманітні страви, які вони із задоволенням наминали в гуртожитку. Навесні повинні були друзі отримати дипломи. Обидва запропонували дівчатам вийти заміж. Призначили день, коли стануть на рушничок щастя.
Вирішили зробити подвійне весілля. Село жило в очікуванні цих урочистостей. Вирішено було відзначити весілля в сільському клубі. Закінчили останні приготування. Молоді напередодні весілля вирушили автомобілем до обласного центру за останніми покупками. Жінки пекли весільний коровай, шишки вже чекали гостей. А тут, як грім серед ясного дня, новина: всіх чотирьох не стало. Потемніло в очах Лідії. Чи не відала, як Павло розпоряджався на прощанні, не пам’ятає.
Якби не Павло, не знає, що б робила. Він же своєю любов’ю, своєю турботою воскресив її до життя. Сина молодшого вже одружила, правда жити в будинку тітки він не захотів — пішов в райцентр. Онуки радують жінку, хоча приїжджають не часто. А Павло два роки тому тихо уві сні відійшов, цим завдавши Лідії великого переживання. Ось тепер двічі на рік доводиться лягати в стаціонар. Шкода, що сина скоротили на роботі, так що не сподівається на його допомогу, а ще й йому допомагає. «А ось і моя невістка приїхала, — усміхнулася Лідія. — Здрастуйте, донечка. Рада тебе бачити».
