Іван не повірив своїм очам — на виїзді з міста, на узбіччі, притулившись спиною до автомобіля, прямо на землі сиділа наречена в шикарному білому платті. Іван різко загальмував, здав машину трохи назад, вийшов з неї і майже побіг до дівчини. Вона плакала. — Дівчина, вам потрібна допомога? — запитав Іван.
Дівчина на його питання ніяк не відреагувала. — У вас машина зламалася, так? — знову запитав Іван. — Або колесо лопнуло? Дівчина продовжувала плакати, не звертаючи уваги на Івана. — Дівчина, ви скажете, що трапилося? І це на землі краще не сидіти можна захворіти і плаття ви так забрудните.
Ви, напевно, на весілля поспішаєте? Дівчина, нарешті, підняла очі на Івана і тремтячим від плачу голосом сказала: — Привітайте мене у мене нареченого вкрали — Що? — Від таких слів на обличчі Івана з’явилася дурна посмішка. — Жениха. Вкрали — Дівчина знову тоненько заскиглила. — Оце так — пробурмотів Іван. — Наречених крадуть, це я ще розумію. Чув про таке.
Але щоб у кого-то жениха вкрали — Угу — кивнула дівчина. — Прямо з РАГСуми навіть розписатися не встигли під’їхала машина, а за кермом вона він стрибнув до неї і вони — А ви чому тут? — Я за ними гналася — дівчина дістала з під себе зім’яту фату, і стала витирати сльози. — Дівчинка, Ви ж фату забруднили — занепокоївся Іван. — Хочете, я вам вологі серветки принесу, у мене в машині є. — А навіщо вона мені тепер? — дівчина покрутила в руках фату і жбурнула її на дорогу. — Ну, що ви робите? — Іван метнувся за фатою на трасу, схопив її і повернувся назад до дівчини.
— І довго ви тут збираєтесь сидіти? — Все життя, — гірко сказала наречена. — Нерозумно сказав Іван. — Ви радіти повинні, що це сталося до того, як ви розписалися. — А що мені тепер робити? — з тугою запитала вона. — Мене ж будинку гості чекають. Мої родичі. І стіл накритий. Вони над мною сміятися будуть. Скажуть — ми тебе попереджали.
— А що, попереджали? — Угу. він у мене гулящий був негідник що мені робити? Мене ж з чоловіком чекають А ви одружені? — раптом запитала вона. — Ні, — хмикнув він. — І правильно Зараз нікому вірити не можна, ні чоловікам, ні жінкам Адже це мене моя подруга з ним познайомила Та сама Яка його і забрала — Та ви що?! — Іван сів на землю поруч з дівчиною. — Хіба таке між подругами буває? — Виявляється, буває.
може мені виїхати в інше місто? — запитала вона у Івана серйозним тоном. — Я ж тепер бачити нікого не можу куди б мені поїхати? — А поїдемо зі мною, — раптом само собою вирвалося у Івана. — З вами? — Вона з подивом подивилася на нього. — А ви хто? — Людина, — знизав плечима Іван. — Вільний, як і ви. — Теж від кого-то втекли? — насторожилася вона. — Ага. — Усміхнувся він. — Від батьків. Поїхав свою долю шукати. А тут ви сидите ось я і зупинився — Див — вона боязко посміхнулася — ви, напевно, очманіли, мене побачивши? — Вона раптом засміялася.
— Сидить така фіфа на узбіччі, в білому Як це нерозумно — Та вже — посміхнувся і він. — То як? Поїдемо? Удвох веселіше. — Прямо ось так, з незнайомою людиною? Хоча — Вона зробила паузу. — Судячи з ваших очей, ви не гулящий. Ви дуже навіть серйозний. — Дуже, — кивнув він. — Я навіть начальником встиг побути. Зовсім трошки.
Але мені сподобалось. Поїдемо? — А як же мої родичі? Хоча, їм, напевно, мій свідок вже все розповіла. А знаєте що Давайте, спочатку, все-таки, до моїх родичів заїдемо. Послухаємо, як вони будуть сміятися. — Зі мною? — Звичайно, з вами. Без вас я не поїду. З вами не так страшно. — А це зручно? — Після того, що зі мною трапилася, ваше запитання звучить як мінімум дивно. Я їм скажу, що ми заїхали поїсти перед далекою дорогою. Ми далеко заїдемо? — Чим далі, тим краще.
— Ось! — зраділа. — І заодно відсвяткуємо моє на щастя невдале одруження. А потім я зберу трохи речей, і якщо ви, звичайно, не передумаєте — Мене Іваном звуть, — сказав він, рішуче піднімаючись з землі. — А я Марія, — вона теж піднялася і простягнула йому руку. — Дуже приємно. — Він потиснув її тендітну долоню.
— Сідайте в свою машину, я поїду за вами. А далі — нехай все буде так, як повинно і бути. — Якщо ваша машина раптом безнадійно відстане, я на вас не ображуся, — все так же весело сказала Марія, і відкрила дверцята свого автомобіля. — Чи не полишу. — відповів Іван. — Навіть не намагайтеся від мене відірватися. І два автомобіля помчали в незвідані далі
