Я наро дилася, як потім стало відомо, в дуже бідній сім’ї. Моя мама (якщо можна так назвати її) пила з різними чоловіками, поки я голодувала. Все, що залишалося на столі, підбирала, вимакувала шматочком хліба з баночок, часто отримувала ляпаси. Чи були ще хтось сестра або брати — не пам’ятаю, мені тоді було три роки або три з половиною. Пам’ятаю, що мене тоді навчили матірні частівки співати.
Ставили на табуретку, і я співала, а вони, п’яні мамині чоловіки, весело сміялися і давали за це цукерку. А ось в останній раз дали випити щось дуже гірке (горілку), і тут зайшли жінки і міліціонер. Забрали мене і повезли далеко-далеко. По дорозі мене рвало, а тітка чимось мене напувала. Коли приїхали (це був дитбудинок), мені намазали голову чимось смердючим (гасом). У мене було багато вошей і гнид.
Потім Ірина Олександрівна — директор дитбудинку — і її дочка Свєта забрали мене до себе додому. Там мене викуповували, розчесали і дали кашу, а я ще просила. Поклали на дуже біле простирадло. А вночі я встала і вкрала цукерку, заштовхала в рот, а фантик сховала під подушку. Вранці я знову їла кашу, і мені дозволили скільки хочеш взяти цукерок. Це дитячі спогади. А тепер як я потрапила в казку.
Вранці мене одягли в усі нове, красиве, та ще подарували ляльку. А я не знаю, що з нею робити, адже у мене ніколи їх не було. Я дуже була худа, ребра стирчали, все журилися і шкодували мене. Коли я, відмита і одягнути, притиснула до Світіка, вона заплакала і сказала, що забирає мене до себе в село: «нехай поживе і наїсться досита, а там видно буде».
У мене були великі блакитні очі, білява, і звали мене Анна, а не Анька (як звали мене там). На дорогу Ірина Олександрівна напекла нам пиріжків, парових котлет, всякої всячини і, звичайно, дала цукерок. Я всю дорогу їла. І ось на світанку ми приїхали. Нас зустрічав Іван-чоловік Свєтика. А тепер про Світлану.
Вона закінчила медінститут, за розподілом потрапила в райцентр, а там в село. Познайомилася з красенем-механізатором Іваном. Жили з батьками: мама-вчитель початкових класів, тато — столяр, займався бджолами. Обидва вже пенсіонери. Зіграти весілля. Почали будувати свій будинок, поруч з батьками. У будинку відвели місце і для майбутніх дітей, а їх все немає і немає. Минуло вже п’ять років, а дітей Все немає.
Почали вже подумувати про прийомних, та все не вирішувалися. Так ось, коли Іван зустрів на вокзалі і взяв мене на руки, я запитала: «Хто ти?» Він щойно склав байку: «Я твій тато, а ти моя дочка. Я, коли був в армії, втратив тебе, а ось ми зі Світланою тепер тебе знайшли. Твоя мама Світлана Володимирівна».
Скільки було радості у мене на обличчі, обіймаючи його». Спасибі, Ванечка», — прошепотіла Світу. Так відбулося знайомство з моїми батьками. А коли приїхали додому, там були і бабуся і дідусь, і Кот, і шахрай (грубезний щеня). Всі радіють, цілують, тискають мене. Я аж горить. На голові блакитний бант, а я в блакитній сукні.
На шум вийшла сусідка з Вовкою, і він вигукнув: «Мам, подивися, яка Мальвіна!». – А мене тато знайшов. Він спочатку мене втратив, а потім знайшов. Ось! На другий день я Вовці запропонувала: «Давай дружити!» На що він відповів: «Ще чого! Не вистачало, щоб я з малявками дружив. Підрости, тоді і будемо дружити». Я кожен день питала у тата з мамою: «підросла я чи ні?» Зрештою, тітка Надя (Вовкіна мати) пояснила або вмовила його, щоб він був як брат — захищав, опікав мене.
Він послухався маму. Я відчувала, що не відразу бабуся мене полюбила, придивлялася. Спочатку разом ліпили вареники, пиріжки, і я говорила, що це для тата. А у дворі у них Чого тільки не було: корова (я спочатку її боялася), мухи (бджоли), кури, півень, гуси сичали на мене, собака шахрая — ми з нею відразу потоваришували. Через день мама, діда, бабуся поїхали в місто на ринок.
Бабуся продавала молоко, вершки, яйця, а ми з мамою купували сукні, туфельки і, головне, багато іграшок (посудку, м’ячі, коляску лялькову) і казки — я не знала, що це таке. Увечері вони мені читали цю книгу. Мені дуже сподобалося. В знак подяки, коли всі сиділи за столом, я залізла на стілець і на все горло заспівала матюки частівки. Ніхто навіть не засміявся, а Діда сказав, що це погані частівки, і заспівав «Катюшу», і все теж заспівали. Це був останній мій виступ.
Зайшла сусідка (Вовкіна мама) запитала: «що це у вас за хор». І теж заспівала «Ой мороз, мороз», і все підспівували цієї пісні. Вночі, коли всі лягли спати, я прибігла до мами з татом, сказала, що тітка, що мене била, стукає до мене в вікно. А це була гілка абрикоса. З тих пір я спала у них в кімнаті. Папа сказав, що я його посадила на голодний пайок.
Я цього не зрозуміла. Папа йшов на роботу, а мама була у відпустці, і ми з нею багато працювали на городі. Я вирвала багато моркви, думала, що це трава. А з бабусею розучували букви і цифри. Бабуся хвалила мене, гладила по голові і сказала, що мене назад не відвезуть. І ось ще що. Вовкіна друзі сказав і, що я не схожа на тата, він чорний, а я біла. І я вирішила їм довести, що я татова.
Коли бабуся пішла в поле доїти корову, а дідусь був у бджіл, я злазила в грубку, набрала сажі, вугілля і намазала цим голову. Побігла до тата на роботу. Вовка побачив мене і швидко поїхав на велосипеді до нього повідомити, що я біжу до нього. Перехожі зупинялися в подиві, питали, що сталося, і повідомили мамі.
Коли під’їхав тато на мотоциклі, мама вискочила з лікарні і ми поїхали додому. А там вже бабуся лаяла дідуся: «старий пень, ти куди дивився?» Посадили мене в ванну, довго відмивали з шампунем. Так я намагалася довести, що я татова донька. Порадилися всією сім’єю і вирішили, що я повинна бути в дитячому колективі.
І мене відвели в дитячий сад, правда була я там до обіду. Увечері я демонструвала свої знання. Дуже швидко навчилася читати і рахувати. Я цьому раділа і пишалася перед Вовкою. А коли він пішов в школу, я влаштувала таку істерику, що йому довелося мене взяти з собою і посадити за парту. І я весь урок просиділа незворушно.
І ще згадую мій перший щасливий Новий рік. Перед цим мене до самого вечора ніхто не забирав з дитсадка, сказали, щоб мою психіку не травмувати і душу: вони закололи кабана, а мені сказали, що він здох. Вони взяли нового маленького. На наступний день отримуємо телеграму від Ірини Олександрівни (Свєтиної мами) Я як дізналася, що вона їде, впала перед мамою на коліна, заливаючись сльозами:» Не віддавайте мене в дитбудинок, я буду слухатися».
Мене ледве заспокоїли. І ось дід з татом привезли ялинку. А ми з мамою поїхали в місто купувати подарунки. Ялинку прикрашали з татом, і він зробив так, що ялинка стала світитися. Яка це радість. Я в новій сукні, на столі чого тільки немає. Мене поставили на табурет, який дідусь мені зробив, і я читала вірші, а потім тітка Надя принесла «Наполеон».
І тут постукав Дід Мороз (тато) і Снігуронька (мама), вони роздавали всім подарунки. Коли витягли дитяче піаніно, бабуся сказала: «Дід, доведеться назбирати на доросле піаніно». Я тут же запропонувала: «підемо збирати, я допоможу». Який щасливий це був день!1-е вересня. Мене всією сім’єю проводжають до школи.
Навчалася я добре. І весь цей час листувалася з Вовкою, обіцяв, що на випускний приїде. Він вступив до льотного училища, про який довго мріяв. Зібралися всі в залі. Я стою така ошатна — але дуже сумна, — немає мого Володі. І раптом через весь зал йде Вовка з валізою. «Мальвіна, я тут!». Потім я поступила в місті в медучилище і стала фармацевтом.
А незабаром мене підвищили до завідуючої аптекою, але я ніколи не забувала, що зробили для мене справжні батьки. І що було б зі мною, якби мене не забрала тоді опікунська рада і міліція. Я ніколи не згадувала і не шукала ту маму. Ми живемо з Вовкою — Володимиром Івановичем — в мирі та злагоді, у нас двоє дітей. А заміж я сама йому запропонувала. Ми часто їздимо до батьків. Побільше б таких батьків, як мої мама і тато!
