Микола Семенович сидів на балконі і думав, у який момент він звернув не туди? Все життя у нього були жінки, але водночас він був обділений жіночою увагою. І як так вийшло… Перша дружина Миколи була безді тна, а друга була балериною. З нею в життя чоловіки прийшли дієти, псевдоздорове харчування, насправді виснажливе голодування і багато іншого, що неrативно позначалося на сімейному житті пари. Так Микола Семенович і залишився проживати свій вік один. Йому вже було 45, а про сім’ю та сімейні посиденьки він міг тільки мріяти. Якось йому на думку прийшов один фрагмент із життя. Під час служби в ар мії Микола заkохався у дівчинку з блакитними очима та з довгим русявим волоссям – у Настеньку.
Вони почали зустрічатися, коли молодого солдата не давали звільнювальну, ходив у самоволку. Так до кінця служби і продовжився роман Насті та Миколи. Повернувшись додому, Микола успішно забув про своє військове kохання. Чому? Дурнем він був, не міг розібратися. А зараз раптом згадав Настю. Не лише її, а й адресу.
І старий вирішив спробувати удачу: написав пару загальних слів про погоду, пофілософствував і наприкінці листа написав, що хотів би зустрітися з Настею. Через тиждень Миколі прийшов лист із одним єдиним словом: “Приїжджай”. Вже наступного дня Микола Семенович сидів у поїзді з двома чоловіками та одним молодим хлопцем.
Не встиг поїзд рушити з місця, як чоловіки дістали баклажку і 2 маленькі стаканчики — для себе і для сусідів. — Я не п’ю, — заявив молодий. — Чого це ти не п’єш? У твоєму віці ми таке витворяли, — сказав один із старших сусідів, — такого ти в житті не пробував. — Та не буду я, кажу ж. Я складу компанію без алкоголю, я їду до мами. Ближче до ночі двоє сусідів вийшли на своїй станції. Микола лишився з хлопцем один. Вони завели розмову про сім’ю. — Пощастило твоїй мамі. Я теж сина хотів би.Та не судилося… — Ага, пощастило. То мені з нею пощастило. Вона сама мене на ноги поставила. Я свого батька з народження не бачив. Мати все на собі тягла.
— Відповів Микита, так звали хлопця, — Що значить не судилося? — Із жінками не пощастило. Або їм зі мною – не знаю. Я зараз їду до жінки, яку кохаю з твого віку. Микола та Микита знайшли багато спільних тем. Вони були навіть схожі зовні, не лише внутрішньо. — Ну що, Миколо Семеновичу, приїхали. Може, нам по дорозі, давайте я вас підвезу, ви мені таким рідним стали за такий час, хочу доnомогти вам чимось. — Не варто, синку, я адресу знаю, сам доберуся, — сумно сказав Микола Семенович, адже він розлучався з Микитою, як із сином.
— Я наполягаю. До речі, он і моя мама, ходімо, я вас познайомлю. Микола Семенович не міг повірити своїм очам – перед нею стояла Настенька. Вже не з довгим волоссям, але очі. Вони довго обіймалися. Їм і життя не вистачило б, щоб пояснити все і надолужити втрачене. Пізніше Микола дізнається, що Микита – його син, і маленька родина возз’єднається через 25 років. — Утримати можна лише kоханням, аж ніяк не дитиною. Ти пішов тоді, а значить – кохання пішло раніше, – так Анастасія відповіла на запитання, чому вона не розповідала про Микиту раніше.
