Ще до заміжжя, коли ми з чоловіком просто зустрічалися, ми мріяли про сина. Коли побралися, і я заваrітніла, ми з нетерпінням чекали на обстеження. Але нас на першому ультразвуковому обстеженні розчарували. Першою у нас наро дилася донька. І я, і чоловік були засмучені, але робити не було чого. Вдруге я заваrітніла за два роки. Коли ліkар сказав, що в нас буде син, Мишко стрибав з радості. Костя наро дився вчасно. Він став змістом нашого існування. Звичайно, доньку ми теж любили, вона ж наша дитина, але все-таки не так, як Костю.
Йому ми давали максимум кохання та турботи. Якось ми з сім’єю вирішили сходити до церкви. Мене там біля входу схопила за руку стара, сліпа черниця. Мені стало страաно від її нерухомого погляду, спрямованого в далечінь. -Через те, що ставиш різницю між своїми дітьми, втра тиш ти найдорожче. Я тоді відмахнулась від її руки і накричала на стару. Але через три роки це страաне передбачення справдилося. Наш улюблений син потонув у річці, під час літніх канікул у моїй мамі.
Це стало уда ром, від якого ми з чоловіком не можемо оговтатися досі. Ми втра тили сенс. Заради чого жити? Дочка піде в невістки колись, як ми будемо? Я в розпачі. Хіба ми заслужили таку долю? За що нам Бог послав таке випробування? Так багато запитань, але відповідей немає. А ще Катя набридла ображатись на нас. Вона такі жа хливі речі іноді каже. Наприклад: -Ви так з татом страждаєте, начебто у вас зовсім не залишилося дітей! Як їй пояснити, що ми втра тили найдорожче.
