Колись у двадцять два роки мені поставили діагноз безпліддя. Багато сліз я тоді пролила, але не залишалося нічого більшого, довелося змиритися. Пізніше я вийшла заміж за лікаря моєї матері. Ми через мамині проблеми зі здоров’ям часто бачилися, а потім Льоша запросив мене на побачення, так усе й закрутилося. Льоші було двадцять сім, а мені двадцять чотири, коли ми побралися. Він уже мав двох дітей від першого шлюбу. Олена після розлучення з коханцем перебралася жити до столиці, а дітей залишила в нього. Коли ми вирішили побратися, я вирішила, що це мій шанс на материнство. Алісу та Мишу я прийняла, як рідних, їм тоді було чотири та шість років. Їхня мати абсолютно не цікавилася їхнім життям. Через п’ять років з’ясувалося, що мій діагноз був помилковим, мені вдалося завагітніти.
У нас народилася третя дитина. Старші діти прийняли молодшого брата з великою радістю. Рома одразу дуже прив’язався до старшого брата, Мишко теж дуже полюбив його. Клопіт, пов’язаний з дітьми, здебільшого лежав на моїх плечах, бо чоловік часто пропадав на роботі. Я ніколи йому за це не дорікала, адже не так легко прогодувати трьох дітей. Нелегко було і мені, діти були дуже пустотливими. Біологічна мати старших вперше за довгі роки з’явилася на випускному Михайла. Вона поводилася так, ніби не була відсутня весь цей час. Я намагалася весь захід не звертати на неї уваги. Але коли настав час дарувати квіти найріднішим людям, я почала нервувати. Однак, син подарував мені букет троянд і міцно обійняв. -Дякую тобі за все, матусю, — сказав син. Я не могла стримати сліз.
