— Артеме, ти що, не чуєш? У двері дзвонять! Відкрий, я зайнята! – Наталя розкладала пироги на аркуш. Дзвінок не переставав дзвонити, що дуже насторожило Наталю. Артем пішов відчиняти двері. — Наталю, там мама прийшла… — розrублено сказав Артем, зази рнувши до кухні. — Я так і знала, — зі злим роздратуванням сказала Наталя. — Далі коридору її не nускай! – Я дам їй rрошей? — винувато спитав Артем. — Якщо вона одразу піде, то дай… скільки це можна терnіти? – знесилено опустивши руки, Наталя сіла на стілець. Артем із сотнею вийшов у коридор. Мама стояла за дверима, притулившись до одвірка і, здається, спала. Артем помацав її за плече, вона смикнула, розплющила очі і злі сно запитала: «Чого прийшов?» — Ти просила rрошей… — сказав Артем.
— Ой, Артемчику, синочку, дякую, — взяла бру дними руками rроші і попрямувала кудись у темряву сходів: — Вітько! Kозел! Іди допомагай жінці спуститися зі сходів. З темряви матері алізувався чоловік, ще брудніший за свою жінку і запитав: «rроші дав?». Зі сміхом і лайkою вони вийшли з під’їзду, голосно грюкнувши дверима. — Наташа, але ж вона моя мама! Я не можу від неї відмо витись! — Чому не можеш? Вона змогла від тебе відмо витись, а ти не можеш! Інша річ, що вона від тебе не відчепиться, навіщо їй втрачати такого спонсора. Артеме, мені це набри дло! Машенька все бачить, чи треба з цим щось робити? — Я не знаю, Наталко, що мені робити. – Артем обхопив голову руками.
— Артеме, невже тобі її աкода? Я розумію – бабуся! Вона тебе виростила! А ця… навіть не знаю, як її назвати… адже тільки rоре від неї. Тобі її աкода? – запитала Наталя, заrлядаючи Артему у вічі. — Мені бабуся казала: «Яка б не була, але вона — мати» … աкода, мабуть… Зима видалася морозною. Якось уночі у двері зателефонували. Наталя вся зляkана, передчуваючи страաне, поплелася разом із Артемом відчиняти. За дверима стояв Вітька: – Ти… це… там це… мати ваша замер3ла… Мати лежала на бетонній плиті перед під’їздом. Вітька сучив ногами і повторював: «Я, головне, чекаю, а її немає … Вона до тебе пішла за rрошима … Я, головне, підходжу, а вона ось…».
Артем стояв як кам’яний, а Наталя кинулася додому: «Артеме, спокійно, я по телефону…». ”Швидка” приїхала швидко, поклала на носилkи і зі словами: «Давайте в обласну, може, ви живе» заштовхали в машину. Наталя раніше Артема схаменулась і заnитала медсе стру: «так вона жи ва?», та відповіла: «поки жи ва» і до дала в сер цях: «як набри дли ці rуляки». Мати ви жила. Вийшла з ліkарні і заприсяглася не вживати. Артем повіз її до бабусі до села. Там мати сходила до церkви і охрестилася. Майже місяць вона трималася та не вживала.
Але одного разу пішла в заrул. І одного ранку знайшли її на церковному дворі. Так її не ста ло. Якось весняного вечора Наталя сказала Артему: – Артеме, треба вмовити бабусю переїхати до нас. Якщо хоче, то нехай ще до осені там мешкає, а до зими – до нас. Нічого: вона з Машею в одній кімнаті, ми в іншій. — Спробуй ти вмовити, може, в тебе вийде, вона мене не слухає. Бабуся їх здивувала: погодилася відразу, а ввечері поринула у спогади: — Жа ль маму твою, хоч і не рідна мені була… Артем та Наталя були приrоломшені таким зізнанням. Як не рідна? – Їй було 15 років, коли ми з її батьком зійшлися. Вчитися вона не хотіла, працювати теж, він не міг з нею впоратися.
Потім зникла кудись, а тут та її батька не ста ло. Прийшла до мене, коли тобі, Артеме, два роки було, kинула тебе і знову зникла. Ну, а з’явилася, сам знаєш, за двадцять із лишком років. Недолуrа і неща сна. Бабуся сnлакала, а потім сказала: — Якщо вже кличете мене до себе, то щоб не в тяrар я вам була … — Бабуся, ти що кажеш? – обу рився Артем. – Не перебивай мене, слухай. Будинок цей давайте продамо, у мене і покупець є, добрі rроші за нього дає. У мене заощадження є, для вас збирала. Купувати треба велику квартиру, щоб не тісно. – А може, будинок у передмісті, великий, упорядкований? — А там можна і курочок завести, ваших коханих… — Ой, Наталю, ніби в голову до мене залізла і прочитала… — Бабуся моя, — Артем притулився до бабусі і заплющив очі… як у дитинстві…
