Старіюча мати трьох дітей, Олеся Петрівна, виявила одного разу, що все більше втрачає значущість у житті своїх дітей. Старший син переїхав до іншого міста, рідко відвідував та дзвонив. Другий син поїхав на заробітки за кордон і залишився там, обзавівшись власною родиною. Щодо молодшої доньки, то її особисте життя було в повному безладді. Олеся Петрівна та її чоловік, які часто доглядали онука, все рідше зверталися за допомогою до дітей.
Якось Олеся Петрівна вирішила відвідати доньку без попередження. Поїздка була стомлюючою, але вона сподівалася, що її домашні делікатеси будуть гідно оцінені. Приїхавши, вона зустріла невдоволення доньки, яка звинуватила її в тому, що вона заздалегідь не попередила про свій візит. Під час вечері Олеся звернула увагу на маленькі порції, переймаючись харчуванням онука. Проте було видно, що господарство дочки матеріально забезпечене.
Дочка, Ірина, швидко організувала повернення матері, тонко натякнувши, що її візит неабияк затягнувся. Але протягом цих п’яти днів Олеся Петрівна готувала, прибирала, доглядала дочку та онука. Однак її старання, як їй здавалося, не були гідно оцінені. Остаточного удару було завдано, коли вона підслухала розмову дочки та онука, в якому вони висловлювали нетерпіння щодо її від’їзду. Розбита горем Олеся поїхала на день раніше запланованого терміну. Залишившись сама на вокзалі, вона розмірковувала про своє життя, питаючи, чому, присвятивши стільки сил своїм дітям, вона виявилася непотрібною в їхньому житті.
Вона повернулася додому пізно, до чоловіка, який дуже сумував за нею за її відсутності. Не бажаючи засмучувати його, вона збрехала, сказавши, що все пройшло чудово. Сувора правда полягала в тому, що вони обидва старіли і, крім один одного, були, за великим рахунком, нікому не потрібні. Це була болюча реальність, з якою вони мали змиритися – дозволити своїм дітям жити своїм життям, хоч би як їм хотілося, щоб усе було по-іншому.
