Будучи родом із невеликого містечка, я переїхала до столиці на навчання, де зустріла Давида, уродженця Закарпаття. Наше кохання привело до швидкого шлюбу, і Давид привіз мене до себе в село, обіцяючи великий і затишний будинок і щасливе життя. Після приїзду я була вражена величиною будинків, у тому числі й будинка родини Давида. Жителі села, заробляючи гроші переважно на роботі в Чехії, витрачали їх на будівництво величезних будинків.
Мене тепло зустріла свекруха, заспокоївши мої переживання з приводу переїзду з міської квартири до сільського будинку та щодо загальної зміни способу життя. Однак ілюзія в моїй голові зруйнувалася, коли я дізналася, що ці величезні замки – лише фасади, за якими не живуть, а виставляють напоказ своє багатство. Ми мали жити в напівзруйнованій хатині з усіма зручностями на вулиці, тоді як головний будинок, повністю обставлений і відремонтований, залишався замкненим і безлюдним.
Там ніхто не жив, щоби він не втрачав своєї краси. Кілька місяців я терпіла цей дивний спосіб життя, намагаючись змиритися з парадоксом наших умов. Зрештою, я звернулася до Давида з проханням переїхати в новий будинок, але коли він не погодився, мені довелося поставити перед ним ультиматум у вигляді розлучення. Замість розуміння Давид звинуватив мене в невдячності, заявивши, що я не оцінила свого “щасливого” становища. Не бажаючи підкорятися їхнім перекрученим нормам, я розлучилася з Давидом. Можливо, його спосіб життя і влаштовує його, але я не могла відмовитися від свого комфорту заради такої показухи.
