Той день розпочався для мене з особливої радості — я щойно отримала свою пенсію. З ранку я побігла до магазину, щоби закупити необхідні продукти на тиждень. Коли я вийшла звідти, небо раптом затягло важкими сірими хмарами, і невдовзі почався сильний дощ. Я спробувала прискорити крок, але мої ноги вже не такі швидкі, як раніше. Раптом я відчула, як над моєю головою з’явилося щось велике. Я обернулася і побачила поруч хлопчика-підлітка, який тримав наді мною свою парасольку. Він усміхнувся мені світлою та відкритою усмішкою.
— Не хотілося б, щоб ви промокли, — ввічливо сказав він. — О, дякую тобі, мій любий. Це дуже мило з твого боку, — відповіла я, відчуваючи, як на обличчі виступає вдячна посмішка. Хлопець узяв з моїх рук важкі сумки та запропонував проводити мене додому. Весь шлях він розповідав мені про свою школу і про те, як любить допомагати нужденним. Я раділа кожній його фразі, захоплюючись тим, які добрі та чуйні молоді люди ростуть у нашому районі.
Коли ми дійшли до будинку, я запросила його на чашку гарячого чаю, щоб хоч якось віддячити за його доброту. Хлопець погодився. Ми розмовляли багато про що, і я відчувала, як цей несподіваний візит освіжає мою душу. Як тільки дощ припинився, він підвівся, щоб піти. — Дякую за чай і приємну розмову, — сказав він, одягаючись. — Ні, тобі дякую, — відповіла я. — Ти зробив мій день набагато світлішим. Він помахав мені рукою і пішов, залишивши за собою слід світла та тепла. Цей день я пам’ятатиму завжди як нагадування про те, що доброта ще живе у серцях молодих людей.
