У 37 років я розірвала свій шлюб. Наша 7-річна донька залишилася зі мною. Без сторонньої допомоги ми боролися три роки, перш ніж я вирішила працювати у Чехії – як і багато інших у нашому селі. Через 15 років, у свої 55, я нарешті повернулася додому. За моєї відсутності дочка виросла, але вважала мене найгіршою матір’ю. Але я не кидала її, а залишила з моєю доброю матір’ю, її бабусею. Але донька стверджувала, що жодна бабуся не може замінити маму.
Коли мама пішла з життя минулого року, я поспішно повернулася на батьківщину . Мені потрібно було керувати домом моєї матері і приділяти увагу дочці, яка за моєї відсутності здобула освіту і знайшла перспективну роботу. На свої заробітки із Чехії я купила їй квартиру у хорошому районі. Але це не змінило її відношення до мене. Вона звинувачувала мене у зраді, і здавалося, що жодні мої вчинки не могли розтопити її крижані почуття. Вона стверджувала, що я кинула її напризволяще. Тим не менш, я важко працювала, заощаджуючи кожну копійку, щоб забезпечити її. Я купила їй квартиру, обставила її і щодня розмовляла з нею.
Але вона трималася на відстані, тому я оселилася в будинку моєї матері. Як помиритися з дочкою – залишається для мене загадкою, що не вирішується. Вона наполягає на тому, що я не гідна бути матір’ю. Вона навіть заявила, що сама не планує материнства, бажаючи жити без поневірянь. Тим часом до мене почала часто приходити овдовіла сусідка, пропонуючи жити разом, поділяючи труднощі. Моя дочка висунула ультиматум і цього разу: якщо я погоджуся, вона порве зі мною всі зв’язки раз і назавжди.
