Колись, у далекій молодості, Антон був заkоханий у Марину. Він уже зібрався було покликати її заміж, але тут до них, до бухгалтерії заводу, прийшла працювати Галина. Струнка, красива. Та відразу “поклала око” на хлопця і змогла добитися почуттів у відповідь. Одружила на собі. А Марина переїхала до іншого міста… Пройшло багато років. Тепер Антон із Галиною пенсіонери. Дітей немає. Нажили вони і квартиру, і дачу, машину. Ось лише дітей у них не було. Своїх наро дити не змогли, а уси новити дитину Галина не захотіла. Жвавий характер дружини згодом перетворився на сварливий. Пилить і пилить чоловіка з ранку до вечора.
Набридло це Антонові. Зібрав свої речі, залишив квартиру Галині, а сам переїхав жити на дачу. Потім суд, роз лучення, розподіл майна. Залишились кожен при своєму. Галина з квартирою, Антон з машиною та дачею. Якось Антонові зателефонував брат і покликав у гості. – Я був у іншому місті, у відрядженні, зустрів виnадково Марину. Вона просила тобі передати, — сказав він і простяг листа… Марина писала про своє життя, про те, що тільки поїхавши дізналася, що ваriтна, що наро дила дочку, що заміж не виходила. Писала, що й тепер нічого не розповіла б, та вже не може мовчати.
Що помилилася, колись приховавши, що в Антона є дочка, що тепер її мучить сумління… Вже наступного дня Антон їхав до Марини та дочки. Образи на Марину не було. Розумів, що сам у всьому винен. Зустріч була теплою. Повний сліз радості. Антон трохи пожив у дочки, а потім почав жити з Мариною… Вони часто гуляють удвох у парку. Перехожі проводжають їх теплим поглядом, думаючи – це ж треба, стільки років і зберегли любов. І тільки Антон з Мариною знають, як легко втра тити kохання, і як важко її відновити.
