Коли я вийшла заміж за свого чоловіка, я щиро прагнула налагодити теплі стосунки з його ріднею. Спочатку все здавалося можливим: ми сміялися, ділилися історіями та планами на майбутнє. Але згодом я почала помічати неприємну тенденцію. Ми живемо у квартирі, яку мої батьки подарували мені за рік до нашого весілля, і поступово я усвідомила, що родичі чоловіка бачать у мені не особистість, а скоріше “ходячу нерухомість”.
Спочатку я намагалася ігнорувати натяки та коментарі про “вашу зручну квартиру” або “як пощастило, що не довелося купувати своє житло”. Однак на сімейних зборах я все частіше відчувала себе чужою. “Тобі так пощастило, що ти маєш квартиру,” сказала якось тітка чоловіка, не приховуючи заздрощів. “Ми теж частина сім’ї, так що – це, як би, наше спільне місце.” Я намагалася зберігати спокій і доброзичливість, але їхнє ставлення ставало все більш наполегливим і менш прихованим. Пік мого терпіння настав, коли на черговій сімейній вечері дядько чоловіка відкрито заявив:
“Ну, тоді ми приїдемо наступного місяця, ти не заперечуєш, правда?” Я відчула, як мій терпець урвався. “Я ціную, що ми стали сім’єю,” – сказала я, намагаючись зберегти спокій, – “але моя квартира – не громадське місце. Я рада гостям, але нам усім потрібно поважати особистий простір один одного.” Після цього мої спроби налагодити стосунки згасли зовсім. Я зрозуміла, що щирої поваги і уваги, що здавалася таким явним на весіллі, більше не було. З того часу я вирішила не намагатися змінити їхні погляди, зосередившись на підтримці власного добробуту та поваги у нашому будинку.
