Коли Олегу виповнилося три роки, його батько пішов із сім’ї. Зустрів іншу жінку. Мати Олега, і до розлучення зі своїм чоловіком, часто залишала дитину своїм батькам, а тепер їй нічого не залишалося, як віддати його їм на виховання. Адже поєднувати роботу по змінах із вихованням сина було дуже складно. Андрій Іванович та Марія Михайлівна на той час тільки пішли на заслужений відпочинок. Старими вони себе ще не вважали і занурилися за повною програмою у процес виховання онука. Як кажуть у таких випадках, своя ноша не тягне. А син рідної доньки – це теж своя ноша. Проживали люди похилого віку у своєму будинку на околиці міста.
Спочатку мати Олега щодня після роботи поспішала назустріч із сином. А потім вона зустріла чоловіка. Невдовзі вони узаконили свої стосунки. Але, перебуваючи в законному шлюбі, не поспішали забрати до себе Олега. Рідний батько взагалі не згадував про нього. Так і зростав він при живих батьках у дідуся та бабусі. Згодом дід із бабкою вже не уявляли свого життя без онука. Навіть подорослішавши, для них він залишався дитиною. Після закінчення школи Олег вступив до університету. А здобувши вищу освіту, вдало влаштувався на роботу в офіс однієї з великих міських компаній. Якось Олег занедужав і пішов на огляд. Ось там він і звернув увагу на молоденьку медсестричку. Виявивши ініціативу, Олег познайомився з нею. Звали дівчину Олеся. Родом вона була із села. Під час навчання у коледжі проживала у гуртожитку.
А потім вони з подругою винайняли на двох однокімнатну квартиру. Так вже склалася доля у Олега, що з вітчимом він не ладнав, і свою дівчину привів знайомитися не з батьками, а з дідусем та бабусею. Андрію Івановичу та Марії Михайлівні дівчина сподобалася, і вони запропонували молодій парі після весілля проживати у них, тим більше, що другий поверх двоповерхового будинку був вільний. Олеся була сором’язливою дівчиною. Вона допомагала у господарстві, та й біля плити їй доводилося стояти не вперше. На другому році сімейного життя Олеся зрозуміла, що чекає на дитину. І тут же чоловік оточив її ще більшою турботою та увагою. Здавалося, що після народження дитини сім’я стане ще міцнішою. Так і було, але тільки спочатку після виписки з пологового будинку.
Дитина була неспокійною. Часто прокидалася ночами. А потім і зовсім переплутав день із ніччю. Олег не звик до такого режиму і невдовзі перебрався до сусідньої кімнати на другому поверсі. Але дитину було чутно і там, і це стало його дратувати дедалі більше. Олеся розуміла, що чоловіку щоранку треба вирушати на роботу і, як могла намагалася заспокоїти сина. Згодом дитина увійшла до нормального режиму. Але Олег, як і раніше, залишався в сусідній кімнаті. А потім він дедалі частіше став затримуватися на роботі. – Може, у нього хтось з’явився, — думала Олеся, і відразу гнала геть цю думку, — цього не може бути, Олег не такий. Холодок у стосунках із чоловіком поступово проникав у всі куточки душі. Олеся намагалася викликати чоловіка на відверту розмову, але він відмахувався від неї. Свої образи Олеся носила в собі, не бажаючи засмучувати людей похилого віку. – Нам просто потрібно відпочити один від одного, – вирішила Олеся. І якось у вихідний Олеся попросила чоловіка відвезти її з дитиною до батьків.
– Я хочу погостювати там пару тижнів, – заявила вона. Олег зненацька повеселішав, і це не могло не кинутися в очі Олесі. Село, в якому проживали батьки Олесі, знаходилося за двісті кілометрів від міста. Олег виконав прохання дружини. Пройшов тиждень. Одного вечора Олег прийшов додому не один. – Знайомтеся, це Христина, – представив він дідові і бабці дівчину, що стояла поруч. Висока довгонога блондинка з довгими віями та яскравими від помади губами явно не сподобалася старим. – Це що за чудо.., – сказав Андрій Іванович. – А це моя дівчина, – анітрохи не зніяковівши, заявив Олег, – тепер ми нею житимемо тут. – Олеже, що ти таке говориш! – обурилася бабуся, – у тебе що зовсім совісті нема! А як же Олеся з дитиною? Ти їх куди дінеш? – А з Олесею я розлучаюся. – Ну, що ми так і стоятимемо біля порога? – втрутилася в розмову Христина. – Значить так, – грізно сказав Андрій Іванович, – де ви житимете я не знаю, зате можу точно сказати, що тут вам не місце. – Олег пішли, нам тут не раді, – скомандувала Христина.
Після їхнього відходу Андрій Іванович і Марія Михайлівна ще довго не могли прийти в себе. – І що тепер робитимемо? – Запитала Марія Михайлівна у свого чоловіка. – Завтра Олесю привезу сюди, – відповів чоловік. – Може Олег ще схаменеться, – припустила Марія Михайлівна. – Не впевнений, – відповів чоловік, – десь ми не доглянули його. Адже це ми його виховували з трьох років. Андрій Іванович мав трьох дітей. Усі вони жили у цьому місті. Цього вечора Андрій Іванович зателефонував своєму онуку Віктору. – Вітя, завтра треба привезти з села Олесю з дитиною. Зможеш? – Добре, – погодився онук. Наступного дня Андрій Іванович разом з Віктором вирушив за Олесею. – А чому Олег не приїхав, він не занедужав? – виявила занепокоєння Олеся. – Зайнятий він, – довелося обманути Андрію Івановичу. Тільки вдома він посвятив Олесю в курс справи. Вислухавши Андрія Івановича, Олеся заплакала. – Та не плач ти Олесю, – заспокоював її Андрій Іванович, – не вартий цей негідник твоїх сліз. – Я у вас довго не затримаюся, до батьків поїду, – крізь сльози промовила Олеся.
– Ти мати нашого правнука і нікуди ми тебе не відпустимо. Що там у вашому селі? Ні роботи, ні школи. Тут житимеш разом із сином. Незабаром дід із бабусеб дізналися, що їх колись улюблений онук винайняв квартиру для себе та Христини, і при цьому не дає ні копійки на свою дитину. – Я не можу сидіти на вашій шиї, – якось заявила Олеся дідусеві та бабусі, (з недавніх пір вона стала їх так називати) – мені треба б вийти на роботу, а дитина ще мала. – А ми так зробимо, онуче, – заявив дід, звертаючись до Олесі, – завтра підеш і напишеш заяву на аліменти. Зарплату в нього хороша і частина її він повинен віддавати синові. Не хоче добровільно, значить зробимо по-іншому. Олег був розгніваний, дізнавшись, що йому доведеться сплачувати аліменти.
– Приїдуть з свого села, а потім права качають, – підтримала його Христина, а може тобі тест зробити, а раптом вона нагуляла його з кимось. Олег промовчав, він знав, що це його дитина. – Нічого, – продовжувала Христина, – твоя бабуся з дідусем не вічні. Прийде час, і ми цю Олесю виставимо. Андрій Іванович теж думав про те, що вони з дружиною не вічні. І одного разу він ознайомив Олесю з дарчою, згідно з якою все майно, що належить йому та його дружині, перейшло у власність Олесі. – Дякую, звичайно, але це, напевно, не зовсім чесно по відношенню до Олега, адже це все-таки ваш онук, – заявила Олеся. – Це він не чесно вчинив з тобою, – сказав Андрій Іванович, – а ми просто відновлюємо справедливість.
