Про цю історію мої батьки до сих пір не знають, хоча пройшло вже більше 20 років. Я добре запам’ятала, як в той день моя бабуся, все в сльо зах, просила мене нічого не говорити батькам про те, що трапилося, інакше я більше не зможу до неї приїжджати. У шестирічному віці, моя бабуся вперше взяла мене з собою збирати гриби. Це було пізньої осені. Вранці вже були перші заморозки, а ліс був усипаний грибами.
Йдучи по лісу, бабуся розповідала мені, як відрізняти польські гриби від маховиків. Я дуже уважно її слухала, поки не побачила велику галявину з безліччю грибів. Наповнивши повне козуб, я побігла показати бабусі. Але її поруч ніде не було. Я стала її кликати, бігати з одного боку в інший, але бабусі ніде не було. Мені стало дуже ст рашно.Сівши під деревом, я дала волю сльо зам. Раптом я відчула, що збоку стоїть велика сіра «собака». Тоді я ще не зрозуміла, що це був вовк.
Вовчиця стала мене обнюхувати. І лягла у моїх ніг. Я була рада, що не одна, а тепер зі мною є жива істота; обняла «собачку». Так і заснула. Через деякий час я прокинулася від світла ліхтаря, який виходив з рук нашого лісника Павловича. Вовчиця тим часом стала злобно гарчати, а потім спокійно розвернулася і втекла в ліс. А Павлович злякано повів мене до моєї бабусі, яка місця собі не знаходила. Уже вдома він розповів їй, що знайшов мене в обіймах вовчиці. Сказав, що вовки хоч і люті, але розумні. Видно, вона зрозуміла, що перед нею беззахисна дитина, тому і не чіпала мене.
