Був холодний грудень. Морозний вечір. Аня і Коля поверталися з роботи. Вони жили за містом, тому дорога їх чекала довга. У той рік вони переїхали в свій власний будинок. Подружжя жило добре, ніколи не сварилися і не конфліктували. Але була у них одна трудність — син-інвалід. 5-річний хлопчик не ходив своїми ногами, батьки вивозили його на колясці у двір, щоб малюк дихав свіжим повітрям. Незважаючи на свою недугу, хлопчик був дуже розумним і розвиненим, виявляв інтелектуальні здібності.
Батьків це, правда, не дуже тішило: тяжко їм було. Вони залишилися без няні, так як дочка вийшла заміж і поїхала на ПМЖ в інше місто. Прибиральниця доглядала за сином, поки батьки були в місті. Треба було терміново шукати нову помічницю, адже під кінець року роботи у подружжя було море. Аня їхала в машині і побачила бабусю, яка в цей холодний вечір сиділа одна на зупинці. Людей вже там не було, автобуси ходили тільки до п’яти годин на зимову пору.
Жінка плакала, глибокий відчай проглядалося навіть крізь тоноване скло. Микола зупинив машину, щоб купити продукти в місцевому магазинчику. — Кохана, вона сидить тут уже не перший день. Я в обід їхав в офіс, вона теж сиділа. Дивно, холодно адже, — звернувся до Ані чоловік. — Може, їй допомога потрібна. Підійдемо? Микола кивнув головою на знак згоди. Жінка сиділа і не рухалася, сніг запорошив її повністю. На вигляд їй було близько 60 років. Сніг уже не танув на руках, вона була такою холодною, що дихання ледь прослуховувалося.
— Жінка, автобуси вже не ходять. Ви когось чекаєте? — поцікавилася Аня. — Нічого я, дитинко, вже не чекаю. Дочка з зятем на склянку присіли, мене з дому вигнали. Сусідка, подружка моя єдина, на той світ пішла, а двоюрідна сестра мені навіть двері не відкрила. Буду вмирати я тут, — сумно зітхнула Старуха. — Ну, не кажіть дурниць. Ходімо до нас в машину, у нас є чай в термосі. Я продуктів куплю, поїдемо вечерю все разом готувати. Не переживайте, ми вас не скривдимо, місця всім вистачить, — спробувала заспокоїти свою співрозмовницю Аня.
Через півгодини вони прибули додому. Поки Аня готувала вечерю, Коля відправив Тетяну Петрівну відігріватись в баню. Вона виявилася дуже приємною жінкою. Пізніше з’ясувалося, що вони навіть знайомі. У Тетяни Петрівни колись був магазин чоловічого одягу прямо біля офісу її рятівників. — У вас же був свій магазин. Закрили? — поцікавився Коля. — Я доньці бізнес віддала, і будинок свій на неї переписала, і машину.
Все дітям подарувала, а вони мене з дому виставили на мороз. Вони сварилися вони на мене, мало їм грошей було, а що зі старої щось взяти? Коли була молода, гроші заробляла, потрібна була їм мама, а тепер. Думала, молодша дочка мене не образить. А вона спилася зі своїм новим чоловіком, продала все майно, живуть в підвалі і пляшки збирають, — бабуся заплакала. Наближалися вихідні. Тетяна Петрівна освоїлася в будинку і навіть зважилася приготувати сніданок.
З Костею, сином подружжя, вона теж знайшла спільну мову. Інвалідність її ніяк не бентежило, а хлопчик, в свою чергу, почав називати гостю бабусею, своїх рідних бабусь він і не бачив. Потім вони домовилися, що гостя буде нянею у них працювати. Подружжя виділили їй кімнату і домовилися про зарплату.
Вона розклала свої скромні пожитки по шафах і почала обживати нове містечко. Всі разом вони з’їздили в будинок старшої дочки за документами та іншими речами. Поки вони шукали паспорт бабусі, приїхала дочка Тетяни Петрівни. — Де ти шлявся? Я тебе шукати повинна? — кричала Оля. — Не повинна. Я знайшла собі притулок, нищити тебе не буду. Йшли роки. Тетяна Петрівна займалася реабілітацією Кістки.
Вона водила його на різні фізіопроцедури і тренування, а потім сталося диво — хлопчик встав на ноги. Він зайнявся плаванням. Костя переміг в місцевих змаганнях. Завдяки наполегливості нової няні, його прийняли в звичайну школу, і він абсолютно не відрізнявся від своїх однолітків. Потім донька старша одумалася, кликала маму до себе, але старенька їй відповіла: — Вже немає, життя мене навчило. Є у мене тепер турботливі діти, нехай і не рідні.
