Про молодого перспективного лі каря розлетілася добра слава по всій окрузі. Лі кар від Бога — так всі говорили про Олександра, який нещодавно прийшов на роботу в обласну лі карню. Навіть досвідчені лі карі дивувалися його вмінням, хлопець і справді був дуже талановитий і професійний. Те ж прізвисько «самородок» швидко приліпилося за молодим лі карем Олександром Святославовичем.
Власної сім’ї у Олександра ще не було, єдиною рідною людиною для нього була його мати. Олександр дуже любив свою маму, а надто був вдячний їй за те, що вона все своє життя присвятила синові. Віра теж вчилася в медичному, коли зрозуміла, що чекає дитину. Тоді доля склалася так, що про медичну кар’єрі їй довелося забути. Батько її майбутньої дитини відразу ж відмовився і від неї, і від дитини.
Так що Віра, знаючи, яким важким буде її життя, все одно зважилася. І Бог допоміг і їй, і дитині. Вона собі пообіцяла, що якщо вона не стала лі карем, то її син стане, обов’язково стане. Віра покинула навчання і повернулася з дитиною на руках до мами. Потім знайшла роботу і весь свій час присвячувала вихованню сина. Заміж вона так і не вийшла, син став для неї всім.
Олександр виправдав мамині надії: талант, плюс — величезна працьовитість і мамина віра зробили його медичним «самородком». У роботі йому все вдавалося, часом його навіть з дому викликали, коли випадок був аж надто складний. Сьогодні Вірі Василівні п’ятдесят. Олександр купив величезний букет квітів і замовив кращий ресторан для своєї рідної неньки. Цей вечір він хотів провести тільки з нею.
Раптом задзвонив телефон. Дзвінок був з роботи, просили приїхати, адже розуміли, що лише Олександру вдасться допомогти в цьому випадку. Олександр спочатку відмовився, мотивуючи це тим, що зараз за містом, святкує в ресторані разом з мамою на її ювілей. Але у Віри Василівни раптом виникло якесь дивне відчуття. — Син, треба їхати. Ти ж приніс клятву. Будь ласка, допоможи цій людині, і це буде твоїм найкращим подарунком для мене.
Олександр коливався, але послухав маму. Він знав, що вона хоч і не стала лі карем, але звичка допомагати людям у неї залишилася. У лі карні його чекав і справді складний па цієнт. Золоті руки Олександра все зробили як не можна краще. Чоловік дивом залишився живий. Через деякий час Віра Василівна заїхала до сина в лі карню.
— Хоч познайом мене з моїм «подарунком», — пожартувала вона, маючи на увазі чоловіка, якому син вря тував життя. Олександр повів маму в палату. По дорозі згадав, між іншим, що чоловік, напевно, самотній, тому що за два тижні до нього так ніхто і не прийшов. Вже на порозі лі карняної палати Віра все зрозуміла і була ошелешена побаченим. На лі карняному ліжку вона дізналася Святослава, батька Олександра.
Чоловіка, який кинув її з дитиною і жодного разу за майже 30 років не поцікавився ні її долею, ні долею їхнього сина. — Син, це твій батько, — ледь вимовила жінка. — Напевно, Бог тебе колись зберіг, щоб зараз ти вр ятував йому життя. Вони, обнявшись, ще довго стояли в темному лі карняному коридорі. У жодного з них не було образи на чоловіка, який колись так не по-людськи він зробив їм. Це були лі карі з великої літери, для яких зберегти людське життя — найбільша цінність.
