Ліза дивилася у вікно, вона весь день спостерігає за маленьким хлопчиком, який гойдався на гойдалки. Увечері повернувся чоловік з роботи. Він обійняв міцно дружину, яка була стурбована. — Ліза, щось трапилося? — Бачиш хлопчика? Він з 9 ранку тут на лавці сидить, а зараз вже 7 вечора. Де його батьки? Мені його шкода, може, він голодний? Дивлюся на нього, і самій їсти соромно. Чоловік вийшов на вулицю, підійшов до хлопчика, трохи з ним поговорив і привів додому. — Ліз, постав супчик, Ваня буде вечеряти з нами.
Задоволена Ліза нагодувала Ваню, а чоловік тим часом вийшов на вулицю, щоб знайти сусідку, яка всіх навколо знає . Хлопчик їв з великим апетитом, він запихав в себе великі шматки їжі, як ніби хтось ось-ось у нього зараз все забере. Через 10 минут муж вернулся с соседкой- тетей Любой. Вона живе в цьому дворі давно і знає буквально всіх. — Я побачила хлопчика, він сказав його звуть Ваня, а де його батьки? Він був таким голодним, я його погодувала. — Ой, Ліза, добре, що хоч ти його нагодувала. А дитина постійно по дворах ходить. Добрі люди його підгодовують.
Тітка Люба розповіла, що батька хлопчика вже давно немає в живих, а мати після відходу батька стала багато пити. Дитину закинула. Ваня в садок не ходив нормально, зараз перший клас дещо як закінчив. Ліза слухала цю історію, і їй стало так шкода Ваню, що захотілося його притиснути і більше нікому не віддавати. Коли тітка Люба пішла, то Ліза обговорила цю ідею з чоловіком. Хлопчик виявився дуже скромним, розумним, але покинутим. Увечері мама Вані прийшла до Лізи, стала ногами штовхати двері і kричати. Ваню вона забрала, але через пару тижнів Опіка забрала Ваню у його матері. Ліза з чоловіком зібрали документи і оформили опіку над Ванею, який був тільки радий.
