Я репетитор. Займаюся зі школярами англійською. За платню. Офіційно. Плачу податки. Займаюсь у себе вдома. Виділила для занять кімнату, там і займаюсь. Мені так зручніше. Місяця півтора тому мене підловила сусідка. — Доброго дня, сусідко. А що це до вас дітлахи ходять? Ви лікар, чи що? Не дай Боже, серед сусідів піде чутка, що я ліkар. Замучають проханнями. Ми маємо сусіда ветеринара. Тож до нього бігають на уколи. Ну і що, що ветеринар, уколи робити вміє. Тому я і не стала шифруватися, і роз’яснила: – Ні. Я репетитор. Займаюся з дітьми англійською. Думала, що сусідка відчепиться. Але ні, не на ту напала.
Тут же вирішила, що я маю займатися і з її сином. По-сусідськи. Тобто безкоштовно. Я подумала, що хлопчикові треба лише пояснити одну якусь тему. Але, як з’ясувалося, ні. Сусідка хотіла, щоб я вчила її сина з нуля. – Ні. Навчити мові з нуля — це величезна праця, і займатися з вашим сином я не буду безкоштовно. Але, по-сусідськи, можу зробити знижку. Зрозумівши, що на халяву вивчити сина не вдасться, сусідка закотила сkандал. — Вам, капіталістам, аби на нещасних наживатися. Ну постривай у мене. Я влаштую таке, що тобі мало не здасться…
З того дня в мене скоротилася кількість учнів. А ті, хто приходив, вимагали своєї присутності на заняттях. Я здивувалася цьому і розпитала одну бабусю, яка теж виявила бажання бути присутньою на заняттях онука: — Чим викликано ваше бажання бути присутньою на уроках? Як з’ясувалося, сусідка підстерігає батьків моїх учнів та розповідає їм жахи, мовляв, її син так само займався у мене, але вона забрала його та відвела до іншого реаетитора. А причина в тому, що я б’ю та лаю нецензурно учнів. Ось батьки й чатують своїх чад. Я не намагатимуся переконувати батьків. Я просто подам на сусідку до су ду. За наклеп.
