-Лідо, у тебе все гаразд? — Запитала Таня близьку подругу. -Краще не питай! — сказала Ліда, важко зітхнувши. Вони товаришували майже тридцять років, ще зі шкільної лави, стали ближче за рідних сестер. -Давай я зроблю чай, а ти розкажи, що в тебе сталося. Іван приїжджав із сім’єю? Іван – молодший син Люби. Він був дуже на батька схожий, такий же роботящий, відповідальний і серйозний не по роках. Йому було майже двадцять, коли він одружився. Зараз йому двадцять п’ять, у нього двоє дітей, із дружиною живуть душа в душу. Олена виросла у дитбудинkу, своїх батьків не знала. Люба спочатку дуже переживала, яка буде з неї дружина? Але синові нічого не казала. Не почала вона втручатися, сина відмовляти. Життя покаже та все розставить на свої місця. Олена спритна, худенька, волосся, як смола, а очі зелені.
Око від неї не відірвати, весь час хотілося на неї дивитися. Працювала вона дуже багато, у кондитерській, у чергу вишиковувалися за її тістечками, допізна працювала. Вдома все чисто, погладжено, прибрано, завжди наварено. Діти чудові, виховані, розумні, здорові, до садка ходять. Якось вона сказала: -Лідо Федорівно, можна я вас мамою називатиму? Бог батьків мені не дав, а я вас люблю та поважаю. Ліда не дуже була рада, але не відмовила. Коли в гості приїжджає із сином, ходить за нею: -Мамо, а давай я тобі вікна помию, я зараз в аптеку збігаю. Мам, а давайте пиріг спечемо. Без діла не сидить, намагається доnомогти їй. Таку невістку неможливо було не полюбити: відкрита, чесна, ні краплі зла в ній немає. Завжди можна звернутися до неї. Ось так і звикла вона до неї, поkохала її як свою доньку.
Отут і почалися nроблеми. Прирівнювала старша дочка мати до невістки. Обзивала її безрідною. Весь час мати дорікала, що вона дітей Івана любить більше, ніж її. -Своїх рідних онуків не любиш. Все для Івана, для його дружини, — дорікала вона мати. -Дочка як вийшла заміж, зять відразу заявив, моя хата з краю. Зайвий раз не зателефонують, не приїдуть. А приїжджають, сидять у гостях, а я прислужую, — зітхнула жінка. -Ревнує твоя дочка просто, з часом вгамується, — заспокоювала її подруга. -Куди вже вгамується, з братом вже півроку не спілкується, а нам умову поставила я, або вона. Моєї ноги не буде в цьому домі. Сказала, грюкнула дверима і пішла. Сил більше нема, як можна мати перед вибором ставити? Ось життя й розставило все на свої. Виявилося, що чужі люди можуть стати ріднішими, ніж рідна дочка.
