Мені тридцять п’ять років, а чоловікові тридцять сім. Ми одружені близько восьми років. Працюю на керівній посаді, паралельно ведемо бізнес разом із чоловіком. В нас двоє дітей. Сину, від першого шлюбу, п’ятнадцять років, а нашій спільної з чоловіком доньці два роки. У нас добрий дохід, власна простора квартира. Два автомобілі. Я кар’єрист, вся у роботі. Син навчається у nлатній школі, донька – у приватному дитсадку. У мене немає часу спілкуватися з батьками і сестрою — у мене дві роботи, двоє дітей, чоловік і собака, я завжди зайнята.
Та й не хочу, напевно, бо мама завжди мене засуджує та критикує – на її думку я живу абсолютно неправильно. Я їду від неї завжди пригніченою. Тому намагаюся звести спілкування до телефонних розмов на спільні теми. Мама може дозволити собі прийти до мене в гості раптово, без запрошення, знаючи, що я зайнята. Днями ми з чоловіком запросили на вечерю його заступника з дружиною та обговорювали робочі питання. Дзвінок у двері. Прийшла мама. Сkандал, що за кубло ми вдома влаштували при дітях. Грала музика, пили вино, діти були у своїй кімнаті: старший за комп’ютером, молодша дивилася на мультики.
Мама може прийти до мене в гості і почати ритися у шафах. Я її зупиняю – починаються сльо зи та істерика. Або приходить старша сестра і просить перевести їй на карту десять тисяч у борr. Без nроблем, але я телефон забула в машині чоловіка, про що їй сказала. Обіцяла перевести увечері, коли чоловік буде вдома. А раптом він украде гроші з картки! У нас із чоловіком спільний біз нес та загальний бюд жет. І якщо йому раптом знадобляться гроші з моєї карти — я не заперечуватиму, як і він. Але див ності рідних мене неабияк втомили. Я навіть не знаю, чи можна налагодити з ними стосунkи? І чи варто намагатися? Чи що з усім цим робити?
