Коли Віра, шістнадцяти років, привела додому однолітка, Світлана не дивувалася. Нічого дивного, що у доньки друзі. — Хочете чаю? — Запитала вона. — Я так! — радісно кивнув Матвій і пішов за Світланою на кухню. — А як вас звуть? – Світлана Семенівна. — Дуже приємно. А чи можна чай гарячий? — Можна, звісно. Матвію, ти їсти хочеш? — Запитала жінка. — На ж аль ні. — Чого це, «на жа ль»? – здивувалася Віра. — Тому що мені дуже хотілося спробувати куховарство Світлани Семенівни. — Тебе, напевно, вдома добре годують. Яка улюблена твоя страва, з приготовлених твоєю мамою? – поцікавилася Світлана.
Хлопчик сумно посміхнувся, відвів погляд убік, а потім спитав, переводячи тему розмови. — Світлано Семенівно, а що ви волієте отримувати в подарунок? — З чого ти цим цікавишся? — Здивувалася Світлана. — Мамо, не дивуйся, Матвій любить робити подарунки. «Ага. Клянчить у батьків гроші, і роздаровує щедрою рукою», спохмурніла Світлана. Допивши чай, молодь пішла до кімнати Віри. Через деякий час Матвій пішов. — Це що твій новий однокласник? — Запитала Світлана дочку. – Ні. Просто друг. — Якийсь невихований у тебе друг. «Як твоя мама готує?», «Що вона любить отримувати у подарунок?». Сам закидав питаннями, а на запитання, що готує його мати,
не відповів. — Вже сім років, як немає його мами. Її не стало через хворобу. Вони живуть із батьком одні. І, між іншим, Матвій сам дуже смачно готує. — Бідний хлопчик. А я з ним так неласково. — А ще він каже, що теща — це та жінка, яка замінить маму, якщо з тією щось станеться. – Тому він катував мене питаннями, – здогадалася Світлана. — Бідний хлопчик. — Мамо, перестань шкодувати його, він цього не любить. Попереджав, що якщо я розповім тобі про його маму, ти, цитую, «включиш материнську жалість». — Так ми вже жінки влаштовані. Спершу лаємо, потім шкодуємо. — По іншому ніяк? — Станеш мамою, сама зрозумієш.
