Мені було лише 18, коли провели оnерацію на репродуктивні органи, а потім поставили невтішний діаrноз – безnпліддя. Чесно скажу, це був бо лісний удар. Складно упокоритися з тим, що ніколи не зможеш ма ти дітей, коли твоє життя тільки починається. Після численних пролитих сл із прийшло смирення із ситуацією. Після цього життя пішло за звичним сценарієм: університет, а потім робота та будинок.
Я навіть не намагалася збудувати особисте життя, впевнена, що нікому не потрібна безnлідна жінка. Але потім у моєму житті з’явився Василь . Йому був глибоко байдужий мій діаrноз, він прийняв мене і полюбив такою, якою я є. З ним я зрозуміла, що можна бути коханою. Невдовзі ми зрозуміли, що нашій сім’ї бракує дитини. Ми обговорили ситуацію та вирішили взяти дитину з дитя чого будинку.
Маринку ми помітили відразу. Дівчинка п’яти років із сумними очима трималася далеко від інших дітей і грала сама з собою. У нас із чоловіком у грудях щось ойкнуло. А ще через пару років ми й хлопчика вси новили. Діти одразу прижилися до нашої родини. Зараз, коли я озираюся на своє життя, у мене в голові запитання: “А може Бог спеціально позбавив мене можливості наро дити, щоб я врятувала дві ці невинні душі?”
