Мій характер завжди був м’яким, поступливим і вразливим. Саме така природа привела мене до притулку, де я вдавалася спогадам про колишнє життя. В юності я цінувала простір комунальної квартири, оскільки виросла у тісній сільській родині. Мої сусіди були енергійними та життєрадісними, і ми мали безліч спільних спогадів. Серед них була сім’я: Марія, Степан та їхні діти – Віктор та Іван. Здоров’я Марії якось погіршилося, і оскільки я була медсестрою, Степан звернувся до мене по допомогу.
Згодом я виявила, що все більше беру участь у їхньому житті, особливо після смерті Марії. Степан запропонував мені шлюб із розрахунку, на що я, зі своєю поступливою натурою, погодилася. Спочатку ми співіснували як сусіди по кімнаті, перш ніж між нами розквітла справжня прихильність. Нам пощастило переїхати в квартиру більше, наповнивши її спогадами. Хоча в мене не могло бути своїх дітей, я вважала Віктора та Івана рідними. Проте час брав своє.
Степан раптово помер, і коли я чекала на втіху від своїх пасинків, вони запропонували продати нашу заповітну квартиру для фінансової зручності. З важким серцем я погодилася. Зараз, проживаючи в будинку для людей похилого віку, я знаходжу втіху в розмовах зі своєю сусідкою по кімнаті Варварою, яка має схоже минуле. Ми знаходимо підтримку один в одному, незважаючи на душевний біль, який приносять наші історії.