Ми з Іваном на кухні були, коли дочка зі школи повернулася. – Мам, тут твої ключі в передпокої валяються, я їх в сумку покладу. – Кілька хвилин була тиша, а потім немов грім серед ясного неба. – Як ти тільки собі це уявляєш? Мама, тобі сорок! Про дитину раніше треба було думати. Так наді мною все сміятися будуть. Як нічого не зробиш, я з дому піду, так і знай. – Сльози так і котилися по моєму обличчю.- Піду, -шум моя 15-річна Юля, – так і знай, піду і не знайдеш. Якщо батько і бабусі до себе не візьмуть – піду, куди очі дивляться. Ти розумієш, що ти робиш? Це ж ганьба! Ще мене примусь пелюшки прати і катати коляску. Дочка тицьнула пальцем в напрямку мого живота. А я раптом відчула, як різко закрутилася голова. Мені 40 років. Юля – дочка від першого шлюбу. Він розпався через пару років після її появи на світ.
Я повернулася з малятком до своїх батьків. Ні, колишній чоловік від виховання та утримання дочки відмежовувався: зустрічався, в кіно ходив, подарунки дарував. До себе не кликав – там була забезпечена нова дружина, її шикарна квартира, багаті родичі, там дівчинку мою не чекали. – А дядько Іван буде моїм татом? – питала 5-річна Юля, – Як у тата його тітка Мирослава, вона його дружина і моя “запасна” мама?Що відповісти? Папою він не буде, тато у Юлі вже є, але старшим другом, захисником – цілком. Тим більше, він абсолютно не проти, що Юля є, на відміну від тітки Мирослави.- Ой, доню, – говорила тоді мама, – аби Юлі не було гірше. Підете до нього; ти впевнена, що Іванов не буде ображати внучку?Я була впевнена. Та й згодом мама перейнялася до зятя щирою прихильністю.-Скромний, добрий, – говорила вона, – пощастило, Юлю любить, як рідну.
Якщо що, то Іван першим на допомогу поспішає. Он тестя на собі з 4-го поверху тягнув, коли у того нога була зламана, а ліфт не працював, а треба було терміново, у чоловіка мого зуб розболівся. – Хороший мужик, – погоджувався мій батько, – правильний.Юля за всі 10 років нашого шлюбу була з Іваном дуже дружна, кликала його татом, скаржилася йому на мене, на вчителів, які занижують оцінки. Вони разом щось завжди майстрували …- Чому ти не народжуєш? – років через три після мого другого заміжжя запитала мама, різко, в упор, мабуть довго обмірковувала цю тему, – Іван відмінний мужик, і Юлі не завадило б мати брата чи сестру.А я хотіла, прагнула, щось ніяк не виходило. Лікарі розводили руками, Час минав.- Не турбуйся, – говорив мені чоловік, коли в черговий раз ставало ясно, що лелека знову не прилетить, – у нас є Юля.
Не хвилюйся.І справа навіть не в тому, що Івану потрібен був рідна дитина – народити хотіла я. З люблячим батьком, в спокійній і повній сім’ї. -Іван, – я була ошелешена 2 місяці тому, – уявляєш? Тест позитивний!Чоловік розплакався, як хлопчисько, і нічого, що мені 40, а йому на 3 роки більше. Так і вийшло – ми перестали чекати, а чудо сталося.- Пізно, – ахнула мама, – але нічого. Зараз навіть первістків пізніше народжують. Я дуже рада. Юля через пару років вискочить з дому, а ви не залишитеся з Іваном одні. Он-то радий? Ще б! Ти ось що, ти Юлі поки не говори, нехай вже пройде перший триместр. Хіба мало … пізніше скажеш.- Ма, – крикнула дочка з дверей, – це твої ключі випали з сумки? Я назад їх поклала.І в наступну хвилину вона бліда і з круглими очима з’явилася в дверях кухні, де ми з чоловіком разом чистили картоплю.
В руках у дочки була моя карта, та сама, з сумки … Тоді і прозвучали ці слова. І істерика, і сльози. У мене закрутилася голова. Я бачила, як посіріло обличчя чоловіка, як знітилися його плечі … – Може з нею поговорити? – мама засмутилася, – Ну підліток, бунтує, ревнує … Чи зрозуміє з часом.- Карати треба було, – прогудів тато, – а не дути на неї всім разом.- Я не знаю, – це колишній чоловік зателефонував через годину, йому поскаржилася Юля, – це ваші бабські справи. Не знаю. Але ти це … народжувати треба, чого її слухати.- Не думай, – чітко і уривчасто сказала мені по телефону моя колишня свекруха – не думай йти на поводу у дурною дівчинки! Вона ж не заперечувала, коли Мирослава їй сестру народила.
Так, я прийму її в будинок, якщо вона прийде, Не вижену. А ти народжуй! Але здивувала мене жінка, від якої підтримки я очікувала найменше.- Здрастуйте, – голос на тому кінці дроту був мені незнайомий. – Я – Мирослава. Я ось що хотіла сказати … нехай Юля поживе у нас. У нас вона заспокоїться і зрозуміє, що сестра або брат – це зовсім не страшно. І Ви повинні обов’язково зберегти дитину.Сиджу реву. Дочка? Пішла до батька, грюкнувши дверима. Нічого, заспокоїться. Я їх люблю. Всіх. Всю мою величезну родину: і дочку, і Івана, і маму з татом, і легковажного колишнього, і його сувору маму, і навіть таку зарозумілу, як мені здавалося, невідому Мирославу. І мого ще не народженого малюка, за якого вони всі проголосували.
