Я завагітніла у 16 років, ще навчаючись у школі. У нашому маленькому селі це спричинило справжній скандал. Люди показували на мене пальцем, а батьки не знали, куди сховатися від сорому. Батько навіть дивитися на мене не хотів.
– Краще б ти померла, ніж так ганьбитися! Їдь до бабусі, я більше не можу це терпіти.
Я поїхала до бабусі до сусіднього села, де вона жила на околиці, у старому будинку. Там було холодно та незатишно, але я терпіла. Найважче було на останніх місяцях вагітності: ніхто не допомагав, ніхто не дбав. Коли почалися пологи, швидка ледве встигла доїхати.
Але я впоралася, народила та виховувала сина у старій бабусиній хаті. Усі казали, що мені треба знайти чоловіка, але я не хотіла. Працювала та жила заради сина. Коли Михайло виріс і поїхав вчитися, я теж поїхала на заробітки до Італії. Виїжджати раніше не хотіла, не могла залишити дитину.
Робота за кордоном, порівняно з життям у селі, здавалася раєм. Я доглядала літню жінку, яка дуже добре до мене ставилася. Заробляла достатньо, а іноді сеньйора додавала мені ще 100-200 євро просто так, на знак подяки.
Ці гроші дозволили мені за кілька років купити сину однокімнатну квартиру та забезпечити його. Але гроші дуже змінили Михайла, він навіть перестав відвідувати бабусю. Мене це засмучувало, але я продовжувала щомісяця висилати йому по 500 євро, а решту відкладала собі на житло, адже повертатись у стару розвалюху я не збиралася.
Минуло кілька років, і Михайло вирішив одружитися. Звичайно, я сплатила весілля і допомогла з покупкою всього необхідного. Думала, що тепер нарешті зможу збирати для себе. Але за п’ять років у них народилося двоє дітей, а коли почалася війна, невістка завагітніла третім. Я продовжувала допомагати фінансово.
Попри це мені вдалося зібрати 20 тисяч євро на квартиру. Подруга саме продавала гарну однокімнатну з ремонтом, і я домовилася з нею, щоб купити її. Влітку я приїхала, щоб оформити правочин у нотаріуса, але тут Михайло приголомшив мене новиною.
– Мамо, ми продали квартиру і купили будинок. Зробили перший платіж, тепер тобі треба дати гроші на другий.
– Які ще гроші?
– 18 тисяч євро.
– Ти що? Я збираюся купити собі квартиру.
– Мамо, так не можна. Ми вже переїхали, ти ж розумієш, що з трьома дітьми в однушці жити неможливо. Я сподівався на тебе.
– Чому ти сам не відкладав? І навіть не попередив мене! Ні, шукай гроші сам, я вже домовилася про покупку. Можу трохи допомогти згодом, але всю суму не дам.
– Мамо, тобі що, все одно, як житимуть твої онуки?
– Звісно, ні. Я надсилала вам по 500 євро щомісяця, ви могли їх відкладати. За цей час уже зібрали б потрібну суму.
– Ти за пару років заробиш собі на житло. Навіщо воно тобі зараз? Все одно повернешся до Італії!
– А якщо трапиться щось, і мені треба буде терміново повернутись? Чи захворію? Де я житиму?
– У селі з бабусею!
– Тоді сам з дітьми туди і їдь!
Я вирішила стояти на своєму та не віддала гроші. Не можу дозволити собі загубити квартиру. Михайло дуже образився і перестав зі мною розмовляти. Чула, що він узяв гроші в кого тільки можна. Але хіба я була зобов’язана давати йому гроші? Скільки можна?
