Роки йшли, і я залишалася нікому не потрібна. Моїм дітям завжди було складно зі мною порозумітися, і коли я розлучилася з чоловіком, вони встали на його бік. Чоловік був впливовою людиною, директором великого підприємства, і, звісно, їм було вигідніше підтримувати його. А я? Я залишилася сама, покинутою всіма.
Минули роки, і діти майже перестали згадувати про мене. Я дізнавалася про те, як вони весело проводять час з батьком та його молодою дружиною, від спільних знайомих. Це дуже поранило мене. Вони разом їздили на відпочинок, а я залишалася самотньою.
Щоб відволіктися, я поїхала працювати до Італії. Працювала старанно, але й розважалася наскільки можна. Заробила достатньо, щоб зробити ремонт у своїй квартирі, купити нову техніку та відкласти трохи грошей на старість.
Тим часом діти встигли завести сім’ї. Але на них чекала неприємна новина — колишній чоловік помер від інфаркту, і весь свій стан він залишив молодій дружині, яка навіть не мала від нього дітей. Мої син та дочка залишилися ні з чим. Ось тоді вони згадали про мене і почали навідуватись, приносячи дрібні подарунки. Я приймала їхні візити, але розуміла, що вони мають свою мету.
Нині мені вже 72 роки. Я здорова, почуваюся добре і не потребую допомоги. Але нещодавно дочка стала натякати, що настав час подумати про майбутнє. А невдовзі до мене прийшла онука, яка рік тому вийшла заміж.
— Тобі тут не нудно? — спитала вона.
— Ні, мені дуже комфортно.
— Але ж квартира така велика. Тобі, мабуть, важко її прибирати. Може, ми з чоловіком до тебе переїдемо? І тобі буде веселіше, і нам легше — не доведеться платити за оренду житла.
— А хто сказав, що не доведеться? – відповіла я. — Я зроблю вам хорошу знижку, вистачить 50 євро на місяць плюс комунальні послуги.
Онука була збентежена. Вона явно розраховувала на те, що переїде до мене, а потім я залишу квартиру їм. Але я вже давно вирішила, що ні синові, ні дочці моя нерухомість не дістанеться. Я оформила заповіт, у якому зазначено, що після моєї смерті квартиру продадуть, а гроші переведуть у фонд допомоги хворим дітям.
Потім дзвонила дочка, розпитувала, чому я так холодно ставлюся до онучки. За нею приїжджав і син, натякав, що готовий взяти мене під опіку. Але все це «кохання» мені не потрібне.
