Я вже не молодий, багато що стерлося з памяті, розтануло, немов дим. Але один вечір з початку девяностих стоїть перед очима наче живе, наче це було вчора.
Тоді в Україні було важко. Недавня незалежність залишила країну з порожніми полицями, зламаними долями й тисячами обдурених людей. Заводи зупинялися, гроші знецінювалися так швидко, що вранці твоя зарплата ще щось значила, а ввечері вистачало лише на буханку хліба. Люди ховали очі, бо кожен ніс у собі свою біду.
Я тоді навчався у Києві. Для нашої родини це була подія: перший син, якого вдалося відправити до університету. Батько казав: «Ти станеш тим, ким ми не змогли. Вчися, бо інакше доведеться, як мені, ціле життя горбатитися на землі». Він працював у колгоспі, мати з ранку до ночі пряла й вязала, щоб ми пятеро дітей мали хоч щось тепле взимку. Для них моя навчанка була надією для всієї родини.
Я знімав маленьку кімнатку у господині. Сувора жінка: їй було байдуже, що в мене нема роботи, що батьки в селі ледве зводять кінці з кінцями. Настав строк плати, інакше геть. Я знав: якщо виженуть кінець навчанню, кінець надіям.
Того вечора я сидів у їдальні недалеко від дому. Передо мною миска рідкої юшки й шматок хліба. Це була моя вечеря, а може, і сніданок назавтра. Я їв повільно, ніби намагався розтягнути час. І раптом біля мене зупинився чоловік худий, у потертому пальті, з очима, повними втоми й журби.
Дай хлібця, сину, промовив він.
Я запросив його за стіл. Він їв жадібно, аж тремтів від голоду. Потім підняв на мене погляд:
А ти чому такий сумний?
Я розповів. Не все лише найголовніше. Про господиню, про борг, про те, що, мабуть, доведеться повертатися додому. Але казав це спокійно, без скарг.
А потім заговорив він. Виявилося, колись він був вчителем математики. Шанованою людиною. Працював у школі, виховав не одне покоління. Але в тому хаосі, що почався після розпаду Союзу, його обдурили: за допомогою паперів відібрали квартиру, речі Усе, що було зарботано за життя, зникло за кілька днів. Він опинився на вулиці без документів, без даху.
Ми сиділи поруч, наче дві чужі, але однаково збиті з пантелику душі. Він сказав:
Бачиш, сину Я теж думав, що життя міцна річ. А воно як пісок: розсипається в одну мить. Але знаєш, що страшніше за все? Не холод і не голод. Страшніше байдужість. Коли ти кличеш на допомогу а всі проходять повз.
Я запамятав ці слова.
Через кілька днів він знову знайшов мене. У руках тримав узлик. Протягнув його:
На, це тобі. Ми зібрали. Нас, таких, багато. Кожен дав по трохи. Нам легше стерпіти голод, ніж тобі втратити майбутнє.
Але звідки?
Хтось допоміг нам, а ми вирішили допомогти тобі. Світ не без добрих людей
Я розгорнув узлик а там гроші. Мяті, різні, але вистачало, щоб розплатитися й залишитися вчитися.
Я плакав. Не лише тому, що отримав допомогу, а й тому, що вона прийшла від людини, у якої забрали все і від тих, хто сам був у такій же біді. Вони позбулися всього, але знайшли у собі силу допомогти мені.
Тепер, згадуючи, думаю: може, саме тоді Господь випробовував нас обох. Мене чи готовий я поділитися останнім шматком. Його чи зможе він, втративши все, лишитися людиною.
І якщо колись ви зустрінете погляд, в якому буде благальна просьба про хліб не проходьте повз. Може, саме в цю мить вирішується чиясь доля і ваша теж.
