У сусідньому дворі працюють незвичайні двірники. У нашому місті, як правило, вулиці метуть приїжджі з південних республік колишнього СРСР. Вони не завжди по-російськи можуть говорити. А в області працюють, в основному, російські жінки середнього віку. А тут — старички. Бабуся та дідусь. Взяли на двох одну ділянку. Я побачила їх досить-таки давно.
Люди пох илого віку, скажімо так, дуже сутулі, ніби навіть покручені. Працюють повільно, насилу. Якщо напередодні випало багато снігу, то дід йде першим. Лопатою відкидає сніг на газон. За ним йде бабуся. Вона підчищає залишки, щоб все вийшло рівно «Пройде кілька метрів — і перекур. Це означає, що потрібно зупинитися, щоб рівно подихати.
Стоять, спираються на лопати. Відпочинуть-перепочити, і далі поїхали. Дивитися на них радості немає. Навпаки, це моральне му ка. Знаєте, як іноді приємно спостерігати за молоддю, коли вона працює? Від молодих людей робота ніби тікає. А вони її наздоганяють і весело розправляються. М’язи грають, особи зосереджені на ділі: замилуєшся. А тут мученицькі зусилля — впоратися зі снігом.
Руки повільно піднімаються і опускаються, як дихання важ ко хв оро ї людини. Дивишся і думаєш: ось-ось впадуть. Стр ашно! Підійти і запитати, що змусило їх на старість років взятися за лопати, — незручно. Раптом якась звіряча потреба вигнала з дому? А може, їх обікрали, винесли останнє, і вони змушені, як каторжники, заробляти собі нові гробові? Я навіть подумав, що у людей пох илого віку, можливо, жорс токі діти і внуки, яким гроші потрібні. І це не вигадка.
Якось в Ирбите я дізнався, що батьки змушують своїх дітей жебракувати. А раптом тут навпаки? Вчора вранці знову побачив пра цюють старих. Серце від горя сти слося. Бачу, до них підійшли двоє — подружня пара. Виник стихійний розмову. Я підійшов, щоб послухати. Жінка поставила мучило мене: Навіщо ви працюєте? Що у вашому житті сталося? Дід випростався дуже гордо.
І навіть горбик його злегка розгладився. Сказав: нас ніхто не жене з дому. А жінка не вгамовувалася: «Так навіщо ж ви? Навіщо?» Дід відповів: «Віра у нас така. Працювати треба, поки живеш». І вони з бабусею демонстративно відвернулися.
І знову почали повільно, із зусиллям шкребти лопатами. Ми перезирнулися в здивуванні. Незрозуміло, якщо чесно. Що це за віра така, щоб, вибачте, напівживі люди прибирали двори? І як їх взагалі у Ж КГ на роботу взяли? Це теж дивно. Як керівництво ЖК Г це допустило? Хоча формально, звичайно, ніхто їм заборонити не може. Віра у них дивовижна. Чомусь в ній гуманності замало. Або я чогось не розумію?
