Близнюки Льоша і Саша потрапили в дит ячий будинок після с ме рт і своєї мами. Жінка довго хворіла і не впоралася зі своєю недугою. Батько вже давно не жив з сім’єю, виїхав за великим рублем, так і залишився в далеких краях. Родичів, які захотіли б взяти хлопчаків-близнюків до себе, нікого не залишилося, крім бабусі. Скільки кабінетів вона пройшла, скільки прохань і заяв написала — позитивного результату не домоглася. Сказали — вік.
Бабусі було сімдесят чотири роки. Вона часто відвідувала онуків в ди тячо му будинку, тільки так бабуся могла показати хлопчикам, що вона їх пам’ятає і любить. Саші і Льоші було по вісім років, коли вони потрапили в дит ячий будинок, а коли їм виповнилося по десять років — як грім серед ясного неба прийшла новина, що Льошу всиновлюють. Звичайно, за правилами, близнюків не можна було розлучати, але сімейна пара не хотіла брати ще і Сашу. Хлопчик в ранньому дитинстві пошкодив ногу і ходив накульгуючи, часто користувався паличкою.
А взяти двох, один з яких і нв алі д, уси но ви телі не хотіли. Завідуюча пішла на порушення, як вона згодом говорила, тільки заради дитини. Містечко невелике, ус инови телі з’являються рідко, перспективи знайти сім’ю у вихованців мізерно малі. Вона довго думала, перш ніж прийняти рішення, і рішення це було дуже сумним для братів. Багато закрили очі на правила і, через певний час, Лешку відвезли нові батьки.
Саша довго сумував і, якби не бабуся, міг створити непоправне. Так сильно на нього подіяла розлука з братом. Завідуюча, бачачи ситуацію і усвідомлюючи свою провину, дозволила бабусі забирати внука на вихідні. Так вони і ви жи вали. Бабуся стала для Сашка єдиною близькою і рідною людиною. Звичайно, він сподівався з часом знайти брата, але він розумів, що не все так просто буде в його пошуках. Бабуся ж дуже любила онука, була вона спритною старенькою, незважаючи на поважний вік.
Вона намагалася давати онукові все, що могла, замінюючи йому і маму, і брата. Саша дуже її любив, намагався не засмучувати, допомагав, чим міг і щотижня з нетерпінням чекав вихідних. Пройшли роки. Сашкові виповнилося 18 років. Тепер він міг постійно жити з бабусею. Бабусі вже перевалило за 85, вона часто хворіла, але ще трималася заради онука. Саша не уявляв собі життя без улюбленої бабусі, оберігав її від труднощів життя, намагався відплатити їй добром і своєю любов’ю. Думка знайти брата не покидала його, бабусі теж дуже хотілося, щоб Льоша знайшовся:
— Тоді мені і піти не ст рашн о! Буду знати, що ти не один! — говорила вона онукові. Саша не любив такі розмови, але сам розумів, що з відходом бабусі залишиться зовсім один на білому світі. Так, буде сім’я, діти, але поки про це думати рано. Спочатку він намагався знайти сліди брата в дит ячому будинку, де вони жили, але старої завідуючої вже не було, а новий персонал був не в курсі їх історії, і правила дотримувалися строго. Не положено говорити адреса ус иновит елів.
Він шукав його всюди, писав на всі передачі, які займаються пошуками родичів, але результату поки не було. Лише випадково, в один з приходів в дит ячий будинок, почув він від старої нянюшки, що ус иновит елі були з їхнього міста і їхати нікуди не планували. Городок-то невеликий, але не два будинки. Прізвище у брата зараз, звичайно ж, інша, та й ім’я могли поміняти. Саша надії не втрачав. Так минуло ще кілька років. Саша вивчився, влаштувався на роботу. Бабуся була вже зовсім стара, але як вона сама говорила:
Чи не піду, поки Льошеньку не побачу! В один з вихідних Саша пішов в торговий центр. Потрібно було купити теплий одяг, зима-то не за горами. Він довго ходив по поверхах, доглядав собі обновки, купив все, що потрібно. Але хотів порадувати і бабусю, шукав їй теплу хустку. Старенька хоч і рідко, але виходила посидіти з сусідками на лавочці; Саша турбувався про її здоров’я: застуда їм зовсім не потрібна. Бабуся дуже слабка, простигає їй не можна! Вибираючи хустку, Саша почув дит ячий голос: — Папа, подивися! Ти стоїш там!
Саша зав мер; він стояв, боячись поворухнутися, боячись того, що йому це здалося. Взявши паличку, він повільно повернувся в ту сторону, звідки почув голос дитини! На нього дивився молодий хлопець, по щоках якого текли сль ози. Він не звертав на них уваги, не витирав, не чув дитини, який смикав батька за рукав пальто. Синок не розумів, чому великий і сильний тато стоїть, плаче, як дівчинка, і дивиться на дядю, у якого таке ж особа, як у тата.
Складна ситуація для маленької дитини! Брати мовчки підійшли один до одного, мовчки притиснулися голова до голови. Саша не розумів, як так! Шукати брата багато років і знайти його абсолютно випадково, завдяки своєму племіннику, який помітив схожість двох чоловіків. Перший шо к пройшов і брати, нарешті, обнялися. Залишилося найважливіше — зустріч з бабусею. А далі? Далі — жити, дихати на повні гру ди. Є брат, дружина брата, є племінник, є бабуся! Рідна сім’я, рідні люди! Саша відчував себе так, як в далекому дитинстві — легко і спокійно! Все, кого він любив, були поруч з ним!
