— Анна, ти — всього рік, як член нашої родини. І зрозумій — у нас так прийнято. І ти, як моя дружина, будеш робити так, як прийнято … Вся справа в тому, що в сім’ї чоловіка, п’ятниця — час їхати на дачу. У свекром шістнадцять соток у власності. І всі вони засаджені від краю і до краю, жоден квадратний метр землі не пустує. І це в той час, як я — типовий міський житель. І для мене це копання в городі з світанку і до заходу — абсолютно неприйнятно. А вихідні, на мою думку, створені для того, щоб людина відпочила від роботи.
Тому в родині чоловіка я вважаюся білоручкою. Але їздити на дачу було обов’язковим. І саме ці поїздки на дачу почали відкривати мені очі на мій шлюб. Почали спливати всякі дивні речі в його відносинах з мамою: чоловік не приймав ніякого рішення, не порадившись з мамою. Навіть в магазині, коли хліба, який ми зазвичай брали, не було, він дзвонив їй і вони півгодини обговорювали, який же хлібець краще взяти. Якось я приготувала салат з каперсами, так відразу пішов дзвонити мамі — їстівне це чи ні.
Якщо щось його цікавило, він дзвонив мамі, і вже свекруха шукала потрібну інформацію, хоча у нього є комп’ютер. Поки відносини зі свекрами були більш-менш нормальні, я їздила на дачу, щоб чоловіка не засмучувати. Після ще кількох таких випадків я зрозуміла, що мій шлюб приречений. І ні, щоб відразу розірвати відносини, в яких немає ні краплі поваги, я вирішила розтягнути агонію нашого шлюбу, сподіваючись на диво.
Свекруха, в четвер увечері, подзвонила моєму чоловікові і повідомила, у скільки вони за нами заїдуть. Просто подзвонила і повідомила час, як зазвичай, навіть не поцікавившись нашими планами. Я вперлася — не поїду і все тут. — Анна, ти — всього рік, як член нашої родини. І зрозумій — у нас так прийнято. І ти, як моя дружина, будеш робити так, як прийнято, — повідомив мені чоловік. — А ти не думаєш, що про те, як прийнято у вашій родині, мене треба було попереджати до того, як ми одружилися? — поцікавилася я.
-Ті півроку, що ми зустрічалися до шлюбу, поїздки на дачу носили необов’язковий характер. І мені ніхто не сказав, що постійно працювати на городі коли-небудь буде моїм обов’язком. Чоловік, під час цукерково-букетного періоду, був нечастим гостем на городі — ми проводили вихідні разом, якщо мої вихідні випадали на суботу-неділю. Але, відразу після весілля, чоловік жодного разу не залишився зі мною вдома під час садово-городнього сезону.
Чоловік поїхав зі своїми батьками колупатися в земельці. А я зібрала речі і подала на розлучення. А адже свекруха не для себе все вирощує — а на продаж. Вона мені якось обмовилася, з натяком, що колишня дівчина мого чоловіка навіть торгувала їх урожаєм, стоячи на вулиці близько їх машини. Ех, треба було свекрухи робітницю шукати, а не її синові зі мною одружитися. Шкода звичайно, що так все вийшло. Але я мріяла бути коханою дружиною, а не робітницею на городе.
