Ще один день, Аня забрала доньку з саду, і вони пішли додому. Раптом у поштовій скриньці лежав лист, що було дуже дивно. Вона взяла його. Лист був на ім’я її матері Тетяни. Вони пішли з донькою додому та на порозі їх зустріла Тетяна. «Так, швидко руки мити і за стіл!», сказала жінка і поцілувала дочку в щоку, паралельно знімаючи курточку з онуки. Аня сіла за стіл і почала відкривати листа. — «Мам, тут листа на твоє ім’я від когось Івана Кулагіна, хто він, та ще й аліменти вимагає?».
Аня косо подивилася на цей лист. Раптом з рук Тетяни випала куртка онуки, яку вона хотіла повісити. Бабуся попросила внучку піти до кімнати, адже їй треба було поговорити з дочкою. Тетяна підсіла до Ганни, взяла її за руки і перше, що попросила це не злитися. — Це твій батько, — сказала Тетяна.
Аня впала в шок. «Мамо, ти ж сама казала, що він загинув!». Тетяна відразу ж почала пояснювати дочці, що коли вони одружилися з її батьком, жінка вже була вагітна. Спочатку все складалося добре, але, коли Ганна народилася почалися розбіжності. Батько раз у раз пив, ходив ліворуч.
Довго терпіти це Тетяна не стала. Взяла доньку та поїхала назад до батьків, подавши на розлучення. По скільки бабуся і дідусь Ані були забезпечені і тому дівчинка і мама нічого не потребували, вона не стала подавати на аліменти. А щоб уберегти доньку від таких яскравих подробиць, вона вирішила відтворити історію, де її батько героїчно загинув. «— Дочко, ти пробач мені, я розумію, що не повинна була тобі брехати, шкодувала сильно, але думала, що так буде правильніше».
Тетяна засумувала. Аня обійняла матір і переконала її в тому, що все гаразд, а з цією судовою заявою вони щось придумають. Ось настав день суду, Тетяна та Іван зустрілися через стільки років. Але Іван уже був не тим молодим красенем, який зміг вкрасти її серце. Суд розпочався і пройшов на користь Тетяни саме тому, що вона свого часу не запросила аліментів. Іван правда залишився без дому і безпорадний, але треба було думати головою, перш ніж спускати всі гроші і спиватися.
