Я люблю свою маму, але її жадібність погубила наші відносини. Спочатку, в дитинстві, це мені здавалося «здоровою економією», але чим старше я ставала, тим більше розуміла, що мама економить лише на мені. Але після того, як вона не захотіла оплачувати мені навчання в бажаному університеті, наші відносини геть зіпсувалися.
Я не хотіла йти куди-небудь, тому вирішила, що рік попрацюю і спробую вступити ще раз на державну форму навчання. Наступного року мені знову ж таки не вдалося, і я поступила лише через два роки. Я закінчила бажаний університет, змогла влаштуватися на хорошу роботу і налагодити особисте життя, в цілому моє життя схоже на мрію з дитинства, але кожна згадка про маму дуже ранить серце.
Я не можу зрозуміти, чому вона не могла відкладати якісь мінімальні суми, щоб допомогти мені в майбутньому? У всіх моїх знайомих батьки допомагали їм зі вступом, а потім навіть з пошуком робити і організацією весілля, тому що розуміли, що не просто так відразу зробити крок у доросле життя.
Я була дуже хорошою дочкою, ніколи не суперечила, завжди все виконувала, старанно вчилася і навіть за бабусею в підлітковому віці доглядала, коли вона стала немічною. Але на всі мої старання ніхто й уваги не звертав, а коли я повідомила мамі, що мені потрібні гроші на навчання — то вона лише накричала: «Не змогла самостійно вчинити, то йди на роботу, якщо розуму не вистачило; ні копійки тобі не дам!».
Через чотири роки в такому ж становищі опинився мій брат. Але він не став замовчувати свою образу на маму і висловився її: «А коли ти народжувала нас, то не думала, що повинна нам дати освіту? Або ти думаєш, що ми зможемо нормальну роботу і без освіти знайти?». Мама тільки розповідала своїм подругам, які у неї невдячні діти, що ні вихваляють її тільки за те, що вона нас годувала й одягала, а на навчання ми повинні самі заробити. Звичайно, її подруги були іншої думки, тому незабаром вона залишилася зовсім одна. Я ніколи з мамою не погоджувалася і після того, як надійшла, спілкуватися продовжила тільки з братом.
Я одночасно вчилася і працювала, тому мені вдалося відкласти певну суму, щоб допомогти братові з оплатою першого року навчання. Мама ж зараз лише дзвонить, щоб нагадати мені і братові, що ми її «боржники» і повинні її забезпечувати, але ми цим зовсім не хочемо займатися, хоча б тому, що раніше вона на нас пошкодувала грошей для навчання і навіть зараз ні на хвилину про це не шкодує.
Та й до того ж мама завжди добре заробляла, але ми з братом жили дуже бідно, ходили в поношеному одязі наших родичів, їли солодке і фрукти тільки на свята, тому що їх приносили родичі, а нові іграшки бачили на день народження і Новий рік. Я згоден з тією думкою, що батьків не вибирають, і ми повинні любити тих, хто нас виховав, але не впевнена, що моя мама дійсно на це заслуговує, тому що нормальна мама не змогла б так вчинити зі своїми дітьми. А що ви про це думаєте?
