Альоні дуже подобався хлопець у синій куртці. Він тихо сидів за столиком у кафе і мовчки дивився у вікно. І так щодня протягом місяця. Щоб він якось звернув на неї увагу, Альона принесла йому каву. -За рахунок закладу, – мило сказала офіціантка. -Дякую, — сказав Антон, навіть не подивившись на Альону.
Дівчина любила сама з собою грати в таку гру-вибирала будь-яку людину з кафе і починала вгадувати як його звуть, де він навчається і на кого. Так за місяць роботи вона вгадала майже все і всі знайомилися з нею. Усі, крім Антона. Він зовсім не звертав на неї уваги, а ось Олена завжди стежила за ним, наче щось манило її до нього.
Нарешті Антон підвівся і вийшов надвір. Альона, не довго думаючи, теж вийшла за ним слідом. Він перейшов дорогу і повернув ліворуч. Альона побігла за ним, тільки на вулиці не було нікого. Ні хлопця у синій куртці, ні арок чи під’їздів-він ніби розчинився. Альона повернулася в кафе і почала розпитувати бармена про хлопця в синій куртці. -Не знаю я такого, не помічав. -Ну як не помічав, він ходить сюди вже місяць з того дня, як я почала у вас працювати.
-Ні, все одно не бачив. Наступного дня, коли хлопець уже збирався виходити з кафе, Альона підбігла до нього та протягнула ключі: -Це не ви випадково упустили їх? -Ні, вони не мої. -Дивно, добре … а мене Альона звуть, а вас як? -Мене Антон … -Ви когось чекаєте? Просто приходьте часто, ось я й подумала. -Так, одну дівчину. Тільки не знаю її телефону та не можу з нею зв’язатися. -А Ви розкажете яка вона, я тут всіх відвідувачів знаю.
-Але вона так і не дійшла до вашого кафе … на цьому перехресті була аварія, вона потрапила в неї, але ми домовилися, що зустрінемось у кафе колись. Увечері Альона перегорнула інтернет, щоб знайти новину про ту аварію. І знайшла, на фотографії була картинка Антона, але фотографії дівчини не було. Через аварію її обличчя було важко впізнати.
Але ті рядки, які були написані під фото змусили Альону побіліти, все тіло кинуло в тpeмтіння – молоді люди 3aгинyли. Наступного дня Альона чекала на хлопця в синій кафе ще більше. Коли він прийшов, вона одразу підбігла до нього. -Але ж ви 3aгинyли. -Виходить так,-спокійно відповів Антон. -Як це можливо, я вас 6ачу.
-Не знаю … після авapії я потрапив у peaнімацію, пару днів перебував у ոідвішеному стані між життям та смepтю. Дівчина, яка потрапила в авapiю зі мною, ոомерла, і останнє, що я встиг сказати — що завжди чекатиму її в кафе. Це було 19 років тому. -Як і мені, 19 років … а де вона зараз може бути? -Напевно перepoдилася, — знизавши плечима відповів Антон.
-А Що тоді буде з вами? -Напевно, і я перepo джуся, якщо зустріну її. Наступного дня до кафе прийшов хлопець. Він одразу підійшов до Альони. Він був не схожий на Антона, єдина подібність – синя куртка. Вони подивилися один одному в очі та зрозуміли – обоє дочекалися та зустрілись у кафе.
