«Шофер, як буде Моршин скажете мені, а? Я тут буду сидіти». водій: «Добре, бабусю, добре, скажу. Сідайте і не переживайте!» «Аби не забув». водій: «І не забуду, бабуся, сідайте, все буде добре!» Людей в автобусі було небагато, водій більше нікого не чекав, швидко рушили, швидко приїхали до Стрия! І тут бабуся, невпевнено так: «Шофер, це вже є Моршин?» Німа сцена.
Водій і всі пасажири, які чули попередню бесіду, присоромлено згадують, що під час зупинки в Моршині ніхто вголос не сказав «Моршин». Німа сцена затягувалася, і тут водій, піднявш очі догори, почухавши голову, поглянувши на годинник і щось собі тихо промовивши, закрив двері, розгорнув автобус і попрямував назад, до Моршина.
Дорога не така вже далека, кілометрів 10, проте, якщо в якійсь іншій ситуації це б викликало гнівний опір пасажирів, тепер ніхто не заперечував: всі відчували якусь провину перед бабусею. Приїхавши в Моршин і відкривши двері, водій, як-то навіть так святково, промовив: «Все Бабуся, це є Моршин, виходьте!» Бабуся: — «Та ні, шофер, мені не треба в Моршин.
Я до Львова їду!» Водій втратив мову, у пасажирів округлилися очі, німа сцена в квадраті. А бабуся продовжує: «Спасибі, що нагадали мені», — і почала колупатися в своїх пакетах, — «Мені моя дочка в Калуші наказувала, щоб я таблетку випила через півтори години. Дай вам здоров’я, шофер, що ти не забув і нагадав старій». Хтось засміявся першим, хтось другим, водій засміявся останнім, але всі реготали аж до Львова. Лише одна бабуся не розуміла, чому всі себе так дивно ведуть …
