Як будь-яка хороша мати, я хотіла для своєї рідної дочки щастя і вигідного заміжжя, і обов’язково, щирої любові, адже без цього ніяк. У мене самої особисте життя не склалося зовсім — розлучилася з батьком моєї дочки, коли їй було всього лише п’ять років. Потім я вийшла ще раз заміж, народилися у мене два синочка — двійнята, але і з другим чоловіком життя не дуже склалася, ми то розбігаються з ним, то знову сходимося, коли чоловік хоч трохи береться за розум.
Я вже так втомилася з ним. А живемо ми всі в двокімнатній квартирі, в тісноті, місця зовсім мало. Дочка моя виросла справжньою красунею, я знала, що вона знайде собі принца. Не зовсім гарна приказка: «Не народись красивою, а народись щасливою»; перш за все дівчині потрібна гарна зовнішність, тоді і щастя буде, як би ви до цього не ставилися, але це правда.
Став за моєї Юлею доглядати хлопець: сам красень, та ще й з багатої сім’ї. Батько у нього якийсь вчений, раніше у вищому навчальному закладі престижному викладав, а зараз бізнесмен. Сім’я зятя має свій дім за містом, такий шикарний: високий, яскравий з ландшафтним дизайном у дворі, альтанкою, гойдалкою, басейном. Навіть лазня є, незважаючи на те, що в будинку є ванна-джакузі, душова кабінка і два туалети.
Я в таких будинках ніколи ще не була, у моїх знайомих і родичів такого немає, тому мені не було де це все побачити. Сваха не дуже була рада тому, що її син вибрав мою дочку: мовляв, немає у Юлі вищої освіти, вчилася всього лише на кухаря, сім’я не така багата, як у них, та й взагалі наша сім’я їм зовсім не рівня. Як вона сказала своєму синові: «Так, красива у тебе наречена, ну і що? Хіба тільки в цьому справа?».
До речі, моя дочка дуже хороша людина — вона добра і скромна. Це теж важливо для жінки, хоч це і не видно очима, але відчувається дуже. Загалом, зять наполіг на весіллі, молоді подали заяву в РАГС, і ми відгуляли весілля. З мого боку я подарувала молодим тільки 3 тисячі гривень, у мене більше не було, а так ніде правди діти — свати вклалися в ресторан і другий день гуляння зробили у себе в будинку.
Ось тоді, на другий день весілля я і подивилася цей будинок: перший поверх — величезна кухня, санвузол, коридор, гардеробна, і широченна вітальня, суміжна з батьківською спальнею. Другий поверх-це хол, санвузол і дві великі окремі кімнати: зятя і його молодшого брата. А на вулиці широка тераса. Я впевнена була, що кімната зятя буде для молодих.
Але я дуже помилялася, про це навіть ніхто і не думав: все з’ясувалося на третій день весілля, в неділю, коли зібралося вузьке коло родичів нареченого і нареченої. Виявилося, що молодим тут місця немає, тут їх не чекають і навіть думати про те, що вони тут будуть жити, ніхто не хоче. Татко вирішив переобладнати кімнату свого одруженого сина на свій кабінет! Уявляєте — вигнати дітей заради кабінету.
Я про таке навіть подумати ніколи не могла. Я сиджу, після всього почутого, Кажу: «І куди ж тепер діти наші підуть жити? У мене взагалі такий сум на душі, адже мені нікуди їх до себе взяти: двокімнатна квартира з двійнятами». Про чоловіка я навіть не казала, на весіллі не було — знову десь вдома тиждень немає його, і я вже не знаю, зійдуся з ним, або вже ні.
Але і все одно — двокімнатна квартира занадто мала для проживання двом сім’ям, а в будинку сватів місця дуже багато. Але сват мій якось так серйозно і рішуче сказав: «Я від батьків пішов у 18 років в своє життя, сам навчався, сам працював, сам всього досяг, ніколи ні на кого не сподівався. І син — якщо одружився, то нехай всі труднощі сам долає, з нуля почне будувати життя своєї родини.
І другого на вільні хліби відпущу, коли одружиться! Треба, щоб діти самі собі заробляли на хліб». І сваха щось там чоловіку свомупідтакувала, мовляв — правильно, не можна, щоб в будинку дві господині були, тому що це не до добра. Ось такі ось багатії, виходять. Так свої метри вони в будинку пошкодували, ось і все. Але ж це рідна дитина. Дивлюся на молодих — обидва мовчать, вниз дивляться.
Кажу сватам: «так як вам не соромно, ви ж не бідуєте, добре так живете, в достатку. У дітей зараз нічого немає, нехай вони на ноги встануть, у вас поживуть хоч трохи, а намітиться хоча б своє житло в кредит, нехай йдуть, допоможемо їм всі разом!». Дочка на мене дивиться — мовляв, мовчи! А я не захотіла мовчати, почалася суперечка якась.
Сваха розсердилася, пішла з тераси в свою кімнату, а сват ще щось там в спину мені говорив щось там про самостійність і дорослих людей. У підсумку, дочка викликала мені таксі і я поїхала. Як і передбачалося — протягом тижня молоді зібрали речі і знайшли собі квартиру, яку орендували за свої гроші. Свати, багатії такі, нічим їм не допомагають: зять працює, і Юля моя теж зараз працює в їдальні, платять рахунки, оренду і хочуть ось кредит на машину брати.
Важко їм, і допомогти я не можу молодим зовсім нічим. Ніколи не любила таких багатіїв, ніякого бажання немає з ними спілкуватися зовсім. Не таким я уявляла життя своєї дочки. Зять хороший, це так, але сам став зараз жити бідно, і дочка з ним поруч. Ну хіба можна бути людям настільки жадібними, маючи такі великі гроші? Як так можна? Що я можу зробити, щоб змінити життя своєї дочки і зятя на краще?
