Олена вийшла заміж у вісімнадцять років. З п’ятого класу була закохана у Олега. Він її однокласник був і сусід, жив із мамою та батьком. Непоказна дівчинка привернула його увагу, він, не довго думаючи, запропонував одружитися. Весілля грати не стали, просто розписалися. Мати Олени була незадоволена, у неї ще двоє молодших синів. Коли Альона з нею жила, то доглядала їх одна, а тут довелося згадати, що вона мати. Будь-яке в сім’ї буває. Одного разу свекруха до них постукала і побачила заплакану Олену. Вони тоді сварилися, і Олег пішов з дому.
-Що у вас трапилося? — спитала свекруха. -Олег сказав, що я погано готую. Все, що я роблю, йому не подобається, завжди всім незадоволений. Свекруха її обняла.-Не хвилюйся, дівчинко, він просто мій єдиний син, от і розбалували ми його. А навчитися господарство вести, це справа немудра. Нема кому було Альону навчити. Рідна мати нею не цікавилася. Так стала свекруха її головним радником та помічником. Коли народилися сини, свекруха їй у всьому допомагала. Рідну матір навіть онуки не зацікавили.
Свекра тоді не стало. Сину старшому п’ять років було, коли Олег пішов до іншої жінки. Єлизавета Іванівна всіляко намагалася врятувати стосунки сина та невістки, але нічого не вийшло. Він аліменти платив, але нічого спільного з Альоною мати не хотів, казав, що розлюбив. Довелося Альоні на роботу влаштуватися, з дітьми свекруха сиділа і по дому допомагала. Потім Альона їй каже: -Досить туди-сюди бігати, переїжджай до мене. Я нових відносин не планую, ми разом хлопчиків на ноги поставимо. Так і стали жити вдвох. Жили у мирі та злагоді. На смертному одрі Єлизавета Іванівна кликала Олену, і всі дивувалися, що то не її дочка.
