Вирішили ми залишити доньку на poдичку на кілька годин, тільки забули їй розповісти однy важливу деталь про нашу малечу

ВСЕ ОСТАЛЬНОЕ

Ця історія сталася, коли моїй онуці, Віолеті, було п’ять років. Вона з батьками мешкає у столиці. Ми з дружиною в іншому місті, а батьки невістки взагалі в іншій країні. Дівчинка у нас своєрідна. З хлопчиками вона шибеник, з дівчатками — бовтанка, зі сторонніми дорослими — жінка з вищого світу. Вона тоді не вимовляла букву «л». Логопед заспокоїв батьків – «це вікове». Це все передісторія. Далі історія, зі слів невістки. Нам із чоловіком річницю весілля захотілося відзначити удвох. Ну а куди подіти дівчинку? Я згадала про родичку, з якою відносно тісно спілкуюся. Самотня жінка років п’ятдесяти.

Пообіцяли їй заплатити п’ять тисяч. Вона погодилася посидіти з нашою донькою години чотири. Привезли Віолету до неї. Дочка відразу ж увімкнула «леді». Зняла босоніжки, акуратно їх поклала на взуттєву nолицю і запитала: — А куди повісити кепку? — Ух ти моя лапочка! — зворушилася Маргарита Григорівна і забравши кепку повісила її на гачок вішалки. Віолета пройшла в кімнату і чинно сіла на диван. Окрім грошей за роботу, ми дали їй зверху ще тисячу – раптом дівчинка щось захоче. — Ви йдіть, йдіть. З цією чудовою дівчинкою у нас все буде гаразд, — вивела нас господиня. За Віолетою ми зайшли годині до п’ятої.

Двері нам відчинила дочка. Це нас насторожило. Пройшли вперед, а там, як кажуть – картина олією. Маргарита Григорівна напівлежить на дивані, на голові мокрий рушник, поряд пляшечка з корвалолом, а в руках склянка води. — Що трапилося? – здивувалися ми. — Вона морозиво принесла, а вошку ні! — сказала Віолета, і пальчиком показала на тарілку, в якій було морозиво. — Як ви наважилися привести до мене вшиву дівчинку! — Слабким голосом обурилася господиня. (K/KQ) — Ложку, Маргарита Григорівно, дівчинка просила ложку. Вона у нас «л» не вимовляє. Господиня вилупила очі, потім весело засміялася над казусом.