Одного разу мені зателефонувала мама і сказала, що дідусь залишив мені спадщину. Я дуже сильно здивувалася: адже дідуся у мене ніколи не було. Наскільки я знала, батько був сиротою, а тата по материнській лінії я ніколи не бачила, думала, що він пішов з життя задовго до мого народження… -Зателефонувала сусідка, сказала, що потрібно допомогти з похоронами. Поїхали, заодно і будинок побачиш. Коли я зустрілася з мамою, вирішила все з’ясувати. -А чому я нічого про нього не знала? -Я не спілкувалася з ним. Він пішов від мами, коли мені було 4. Твоя бабуся розповіла йому, що у нього народилася онука. Він подзвонив мені, коли ти народилася, попросив хоча б фотографію, але я відмовила. Виявилося, дідусь жив недалеко від міста.
Будинок був у жахливому стані, паркан – похилений. -А ваш дід ніколи і ні в кого допомоги не просив: гордим був – пояснила нам сусідка жахливий стан будинку. Я зайшла в дім, і почала оглядатися. Все було старим, скрипучим і розваленим. Коли я увійшла в спальню, то побачила, що всюди розставлені мої фотографії – різних віків, аж до весілля. Я відкрила тумбочку, ледве стримуючи сльози, і побачила там конверт, адресований мені: «Галиночка, моя онука. У тому, що ти мене не знала, винен тільки я. Ми з твоєю бабусею колись сильно посварилися: молодим був, кров кипіла, нічого не усвідомлював. Я винен і перед твоєю мамою. Не сердься на неї за те, що вона нічого тобі про мене не розповідала. Будинок, в якому ти знаходишся, він лише для мене. Але у мене був сенс життя: побудувати будинок окремо для тебе. І я побудував.
Він знаходиться на сусідній вулиці. Ти его відразу дізнаєшся: він відрізняється від всіх інших. Я хотів загладити свою провину хоч таким чином. Сподіваюся, ти коли-небудь пробачиш мене. Твій дідусь, Олексій». Дочитавши до кінця, я віддала конверт мамі. Вона пройшлася очима, і почала плакати. Ми вийшли на вулицю і пішли у напрямку до високого будинку. Це був будинок мрії: дерев’яні крісла ручної роботи, європейський санвузол, вітальня з каміном, спальня і дитяча. У дворі був красивий дитячий майданчик з пісочницею, гірками, каруселями. Я не знаю, звідки дід взяв гроші на всю цю розкіш. Як я потім з’ясувала, йому було 82 роки, друзів і родичів у нього не було. На похороні, крім нас, була тільки сусідка. Зараз я зі своєю сім’єю вже переїхала в цей розкішний будинок. Я перевезла туди всі речі діда, і зараз уважно читаю його щоденники, щоб дізнатися про рідну мене людину побільше.
