Я вийшла заміж за неkоханого чоловіка і досі не поkохала його. У мене двоє дітей. Чоловік у мене добрий, любить мене. Але я не відчуваю до нього ні кохання, ні пристрасті. У молодості я щиро кохала одного хлопця. Я була на останньому курсі. Ми збиралися побратися, але одного разу він зник, не відповідав на мої дзвінки, знайомі не знали його місцезнаходження. Зник, як крізь землю провалився. Після його зникнення довгий час я не могла прийти до тями. Кілька тижнів провела у лікарні. Згодом навчилася жити з цим болем. Якось до мого тата приїхав друг із сином. Ми з ним познайомилися і почали зустрічатись. Через шість місяців побралися.
Через рік народився наш первісток. Діти вже виросли, чоловік став директором організації. Але я не забувала своє кохання, всі ці роки я шукала його, жодного разу не зустрілася з ним. Думала, що його більше немає в живих. Півроку тому батька не стало. Я почала часто їздити до мами. Не хотіла залишати її однією. Після смерті батька мама переїхала на дачу. Їй там спокійніше. Я дзвоню щодня, часто приїжджаю. Тиждень тому, коли я була в неї, вона мені запитала: «Дочка, а ти щаслива з чоловіком, ти любиш його?» Вона ніколи не ставила мені таких запитань. Мама знала, що я не люблю чоловіка, наш шлюб був просто
«сімейно-економічним союзом». Так назвав наш шлюб мій тато. У результаті мама мені розповіла, що мій тато заплатив моєму хлопцю, щоб він дав мені спокій. Я не вірила своїм вухам: виходить, він продався. Любов до грошей у нього виявилася сильнішою за любов до мене. Таких називають «продажною шкірою»! Після цих слів мама дістала з кишені конверт і простягла мені: «Моя улюблена донечка. Коли ти прочитаєш цей лист, мене вже не буде в живих. Багато років тому я завдав тобі бо лю. Вибач, якщо зможеш. Я не мав іншого виходу. Цілую і обнімаю. Пам’ятай, я завжди любив тебе більше за життя». Я не вірила у те, що відбувається.
