Коли я була в дев’ятому класі, нашого батька не стало. Після нього мама вдарилася в релігію. Стала такою богобоязливою, що батюшка в церкві її всім в приклад приводила, а моя бабуся назвала її “молоканкою” (хоча взагалі-то молокане церква не визнають). Мені ж мама постійно твердила, що я повинна себе дотримуватися. Але в мені, в шістнадцятирічної пацанці, заграло почуття протиріччя, і я пішла їй наперекір. Доводячи свою дорослість і самостійність “залетіла” від виnадкового зв’язку. Коли зрозуміла, що ваrітна, переривати ваrітність вже було пізно. Мати мене (у мене ще дві сестрички молодші за мене) прогнала мене з дому.
Мене прихистила бабуся. Я наро дила дочку. Ми жили на бабусину пенсію, дитячі, і ще я підробляла то тут, то там. Одного разу бабуся почала зі мною серйозну розмову. Про моє з дочкою майбутнє. – Є у нас серйозний чоловік. Ти йому подобаєшся. Хоче взяти тебе в дружини. Донечка твоя йому тільки в радість. Сам-то він дітей мати не може. Через це і роз лучився з першою дружиною і більше не одружився. – А хто він? Я його знаю? – запитала я. – Знати. Столяр наш, Павло. – Дядько Паша?! Бабуль, але він же з татом в одному класі вчився! Старий він! – стрепенулася я. – А ти що, з нього котлети смажити зібралася? – усміхнулася бабуся.
– Слухай мене, внучка, мені вже багато років. Хто його знає, скільки я ще протягну. А Павло: по-перше, він не п’є, по-друге, у тебе буде свій будинок, без свекрухи, по-третє, неnогано заробляє… Загалом, вмовила мене бабуся. А я потім була рада, що послухалася її. Мій Пашенька наполіг, щоб я вивчилася на ветеринара. Мою Танюшу просто обожнював. Прожили ми з ним, в любові та злагоді п’ятнадцять років… Місяць тому його не стало. Ліг спати і не прокинувся. А вчора до мене заявилася моя матуся. Зажадала, що б я Пашиним добром з сестрами поділилася. Я прогнала її зі свого будинку. І не шkодую про це.
