Ольга Захарівна підготувалася до відходу в інший світ. Чистий одяг складений у комод, гроші на ритуальні послуги так само в конверті знаходяться в комоді. Колись вона мала велику родину. Чоловік та четверо дітей. Діти виросли, роз’їхалися всією країною, чоловіка вже десять років, як не стало. Діти все рідше дзвонять матері. А про те, щоб відвідати стареньку, взагалі не йдеться. У кожного свої сім’ї, свої справи, свої турботи… – Привіт, бабусю Олю. – Щось не впізнаю тебе, онуче. – Я Михайло, онук Галини. – Мишенько! – зраділа бабуся. – Де ж ти був? Коли п’ятнадцять років тому не стало всієї родини Ковальчук, лишився лише один Мишко, десятирічний хлопчик.
Потім його кудись забрали. І ось він стоїть перед нею – подорослішаючий, змужнілий. – Спочатку у дитбудинку, потім армія, після поїхав на заробітки до Німеччини. Тепер ось повернувся, хочу свою ферму поставити. – Гарна справа. Бог у поміч… Минуло півроку. Мишко побудував ферму, заразом і поставив і у своєму будинку, і у Ольги Захарівни індивідуальне опалення. Відремонтував дахи обох будинків. Бабуся раділа успіхам молодого сусіда. – Здрастуйте, бабусю Ольга Захарівно, – сказала дівчина, підійшовши до ґанку. – А ти хто така будеш, красуне? – Запитала старенька. – Я ваша правнучка, Оксана. Онука вашого первістка, Антона. Не хочу у місті жити.
У село хочу. Ось дід і послав мене сюди. Сказав, подивимося, як ти там уживешся. – Ну, проходь, онучечко, – сказала прабабуся. Михайло, який у цей час пригощався бабусиними пиріжками, спустився, допоміг дівчині з валізою. Минуло три місяці. Михайло з Оксаною допомагали один одному у справах. То Михайло допоможе дівчині на городі, то Оксана допоможе хлопцю на фермі. – Бабуся, – сказав Михайло. – Ми з Оксаною вирішили одружитися. Благослови… Минуло ще два роки. Ольга Захарівна сиділа на лавці у дворі. Поруч коляска з праправнуком. Бабуся пряде нитку, час від часу похитує коляску і думає: “Не можна мені йти. Дітям я ще дуже потрібна” …
