— Збирайся, солдате, — сказав старшина, — ти вже завтра їдеш додому. Збирай речі, завтра прощатимемося. Я був дуже щасливий, адже повертався додому на 7 днів раніше. У моїй голові вже крутилися сцени, як зрадіє Юлька, як побачить мене. Юля тоді ще була моєю дівчиною. Точніше сказати, я так думав. Вона приходила до мене на рідкісні зустрічі, але півгодинні зустрічі нічого не давали, я лише сильніше потім сумував за нею. Але я розумів, що вона вчиться і не може постійно перебувати зі мною. Так ось. Наступного дня, попрощавшись із пацанами , після сніданку я вирушив на вокзал за своїм поїздом. Дорога зайняла дві години.
Відразу після приїзду я купив два букети – мамі та Юлі, а потім захопив маминих улюблених еклерів і побіг додому.З мамою я посидів кілька хвилин і одразу ж побіг далі, до Юлі. Мама мене зрозуміла і просто усміхнулася мені у слід, навіть не зупинила. Я заскочив у магазин, купив батончики, які Юля просто всюди з собою тягала і вже за десять хвилин я стояв перед її дверима з квітами та шоколадками. Двері довго ніхто не відчиняв, а потім відкрив хлопець невисокого зросту в махровому халаті з кухлем кави в руках.- Ти хто? – спитав він. Я відштовхнув його вбік і попер у вітальню. Юля лежала на дивані, але коли побачила мене, відразу ж встала і почала вибачатися зі словами «Ти не так все зрозумів».
Ага, не так… я кинув квіти з цукерками убік і пішов звідти. Адже я ніколи в ній не сумнівався … а треба було. Я пішов у парк, сів на лавку і почав кам’яним обличчям дивитися на підлогу. Тут до мене підійшла дівчина в коротенькій спідниці, пом’ятій чорній футболці і з розпатланим волоссям.- Я присяду? — Не чекаючи відповіді, вона сіла поруч, — прикинь, мене щойно хлопець покинув. Я його не мотивую, чи бачите. Та й чорт із ним. А ти чого такий вичавлений? Ми з Катею, так її звали, розговорилися. Я запросив її до кав’ярні поруч, і після цього ми вже не розлучалися. Єдине – шкода, що я згаяв час перед зустріччю з нею не на тих людей…
