Коли моя бабуся зрозуміла, що її час добігає кінця, вона зібрала всіх родичів, щоб обговорити питання спадщини. То був теплий літній день, але в її вітальні панувала напружена атмосфера очікування. “Я хочу, щоб ви самі вирішили, хто що візьме з моїх речей,” – почала бабуся, коли всі зібралися довкола неї. “У мене є квартира в місті та будиночок у селі.” Сім’я мого дядька, старшої дитини, відразу обрали квартиру. Вони міркували, що квартира у місті – це зручність, можливість близькості до роботи та міських розваг.
Моїй мамі, що залишилася без вибору, дістався будинок у селі. “Ну що ж, дочко, схоже, ми тепер власники заміського будинку”, – сказала мені мама, намагаючись приховати своє розчарування. Коли бабуся пішла на той світ, ми вирушили оглянути наш новий будинок у селі. Але те, що ми там побачили, було справжнім сюрпризом. Це не був старий “будиночок”, як ми собі уявляли, а новий, величезний котедж з просторою ділянкою та чудовим двориком. “Мамо, ти теж це бачиш?” – Вигукнула я, приголомшена зовнішнім виглядом і розмірами будинку.
“Я не можу повірити своїм очам,” – відповіла мама, з усмішкою дивлячись на котедж. Виявилося, що бабуся протягом 5 років таємно інвестувала в ремонт та оновлення будинку в селі, перетворивши його на справжній райський куточок. Родичі, які вибрали квартиру в місті, були вражені, дізнавшись про скарб, який вони пропустили. Цей будинок став для нас не лише символом несподіваного успіху, а й місцем, де збереглася пам’ять про бабусю. Ми проводили там кожне літо, насолоджуючись красою та спокоєм, який вона нам подарувала.
