Степан поїхав на заробітки. Його дружина Наталя вирішила зробити чоловіку сюрприз – приїхати в гості без попередження. На місці жінка розгубилася. Купа якихось вагончиків і велика будівля з вивіскою… – Їдальня, напевно, – подумала Наталка і попрямувала туди. – Здрастуйте, скажіть, а Степан тут працює? – запитала Наталю працівницю. – Я його сестра. – Сідайте, – сказала та. – Степан скоро прийде. Невдовзі Степан зайшов у їдальню. Наталка кинулася до нього. – Ну що, Поліно, зустрінемось сьогодні? – запитував він у жінки, яка наливала йому суп. – Я зайду до тебе ввечері? Наталя застигла за його спиною, почувши частину розмови Марійка зустріла біля входу в сільський магазин односельчанку Наталю. – Ліда зі своїм розлучається, він на заробітках з іншою жив! – таємниче сказала вона. – Це Ліда дізналася, коли до нього на його день народження поїхала, щоб зробити сюрприз!
– І як, зробила сюрприз? – запитала Наталя. – Виходить, він зробив! – сказала Марійка. – Вона у кімнату зайшла, а він там не один. Відзначає свій ювілей, значить. Ось такі справи… – Оце так, – Наталя скривилася і стиснула ручку господарської сумки. Їй дуже не подобалося, що Марійка лізе у чужі проблеми й пліткує про це по селу. – Гаразд, Наталко, я побігла! – ніби відчувши настрій Наталі, сказала Марійка. – Ось навіщо вона мені це розповіла? – подумала Наталя. – Немов смуток в душі посіяла, немов навмисне… Заздрила, коли я заміж за Степана виходила і зараз ніяк не вгамується. Наталка переклала сумку в іншу руку і поспішила додому… – А що, доню, – звернулась до Наталі її мати. – Молока не було? – Га? – Наталя розгубилася від питання матері, повернувшись від вікна. Мати діставала із сумки продукти, проводячи одночасно ревізію холодильника.
– Не купила, – наче відповіла мати сама за дочку. – Що ви тут взагалі їсте? Чим ти сина годуєш? – Варениками, бабусю, які вже набридли, – сказав онук Миколка. – Кашу пшоняну третій тиждень прошу. Миколка перевіряв сумку разом з бабусею. – Нічого, Микольцю, бабуся приїхала. І котлетки будуть з картопелькою, і суп з вермішелькою і, звичайно, кашка, – бабуся погладила онука по голові і строго подивилася на дочку. Наталка, яка дивилася у вікно, знову обернулася і рішуче промовила: – До Степана поїду, візьму тиждень відпустки і поїду поки, мамо, ти тут. – Чого раптом? Та й тебе ж не відпустять, – мати намагалася зазирнути доньці у вічі, але та відвела погляд. – Якщо трапилося щось, ти скажи. Я з Миколою і на два тижні залишусь і більше, скільки потрібно. – Ні, нічого. Так скучила, сил нема. Але з Миколою, сама розумієш, у таку далечінь їхати…
Мати кивнула… І ось уже потяг мчав Наталю у сусідню країну. У вікні постійно змінювалася картинка. Часто мелькали дерева. Вони дружно погойдувалися, наче журилися і співчували: «Так-так, вірність нині в ціні…». Наталя відвернулася від вікна… Вона вийшла з поїзда, сіла на автобус і поїхала до місця роботи чоловіка. На місці жінка розгубилася. Купа якихось тимчасових вагончиків і велика будівля з вивіскою у вигляді каструлі… – Їдальня, напевно, – подумала Наталка і попрямувала туди. – Здрастуйте, скажіть, а Степан Макаренко тут працює? – запитала Наталю працівницю, теж українку. Молода жінка з гарним обличчям подивилася на Наталю з недовірою і запитала: – А навіщо він тобі? – Я його сестра, – тихо сказала Наталя. – А-а-а, – працівниця одразу ж розпливлася в посмішці і сказала. – Сідай десь. Скоро на обід зайде, я йому скажу, що ти чекаєш.
– Вибачте… Це безглуздо, мабуть, але він не знає, що я приїхала. Я хотіла зробити йому сюрприз… Точніше, мама відправила перевірити, чи є тут у нього… Жінка! – Та ви що! Степан він… Порядний. Ні-ні. Таких красенів, що люблять тільки дружину, я давно не бачила, – жінка розсміялася, а Наталя посміхнулася разом з нею. – Не хвилюйтесь, він дружині вірний. Ось там, у кутку, найзручніше місце, сідайте. Я скажу йому. Що ви тут… Майже одразу після розмови невелике приміщення почало заповнюватися працівниками. Потік чоловіків швидко забирав на роздачі їжу та розсідався за столики. Жінка за стійкою працювала дуже швидко, посміхалася всім і кожному говорила. Степана Наталя побачила несподівано, у черзі. Вона так захопилася, розглядаючи, як працює жінка на роздачі, що помітила чоловіка тільки тоді, коли йому вже простягали тарілку з супом.
Наталка скочила з місця і кинулася до стійки. – Ну що, Поліно, зустрінемось сьогодні? – запитував чоловік у жінки, яка наливала йому суп. – Я зайду до тебе ввечері? – Зустрінемось то зустрінемось, але тільки, мабуть, сьогодні ти зайнятий будеш, до тебе дружина он приїхала, – сказала та. Степан обернувся, а Наталя застигла за його спиною, почувши частину розмови. В середині в неї все напружилося, і ревнощі натягли струни. – Так і знала! – Наталя кинулася до дверей, повз чоловіків, які заходили до їдальні. – Наталко, Наталко, стій! – чоловік наздогнав її і обійняв. Наталка відступила на крок назад. – Я до нього через всю країну, а він із кухаркою крутить! Зізнавайся! Чоловік раптом засміявся двома гарними рядами рівних зубів. Наталя підвела брови для більшої переконливості. – Порошок пральний я в неї просив! Мені треба, а купити не встигну сьогодні.
Ходімо! – він взяв дружину за руку і повів у свою кімнату. Наталка пригорнулася до чоловіка. – Пробач, казна що подумала. Так хотіла до тебе, так хотіла побачити… – А я як радий, що ти приїхала! – він обійняв її міцніше. – А як же ж обід? – раптом стрепенулась Наталя. – Ти ж голодний будеш. – А мені зараз нічого не потрібно, у мене все є! Я кохаю тебе, чуєш! Я дуже люблю вас – тебе і Миколку… Ви мої найрідніші! Цінуйте свою другу половинку, любіть мам і тат, дружин, чоловіків та дітей. Адже вони найцінніше, що у вас є. Сім’я – це те, що ніхто і ніколи у нас не забере. Така коштовність, яку треба оберігати й оберігати, щоб вона приносила щастя…
