Я живу в цивільному шлюбі з Дімою вже багато років, і нещодавно у нас народилася друга дитина. І тільки зараз я задумалася про те, а чому ми не живемо у офіційно зареєстрованому союзі. Якщо чесно, особисто у мене за душею немає жодного гроша. Я все життя була домогосподаркою, займалася затишком у будинку та вихованням дітей. Зараз мені стає дуже сумно, коли я починаю думати про те, що буде, якщо ми ра птом роз лучимося. Якщо таке станеться, най жахливіше те, що я нічим не зможу забезпечити дітей.
Розумію, що вся вина через цю ситуацію лежить тільки на мені, але я не можу знайти спосіб вийти з цієї ситуації. Звичайно, я можу попросити Діму розписатися, але що я робитиму, якщо він раптом відмовить? Він усе життя казав, що шлюб – це лише штамп у паспорті, і в його житті він нічого не змінює. Коли я поділилася своїми побоюваннями з мамою, вона підтримала мене. Її зрозуміти можна: вона одинока мати. Можна сказати, побачила у житті абсолютно все.
Ситуацію посилює ще й той момент, що коли наші діти виростуть і запитають у нас, а чому ми не живемо в офіційному шлюбі, я просто не знайду, що їм відповісти. Адже старша дитина в мене – дівчинка – і який приклад я подам їй на майбутнє? Можливо, звичайно, що я згущаю фарби, і коли я поговорю з Андрієм і розповім йому про свої побоювання – він просто візьме та погодиться. Шанс є. Як би там не було, мені страшно. Але я спробую це зробити – вже зважилася.
