Міша прийшов зі школи сумний. Мама відразу зрозуміла-знову двійка. Перевірила щоденник. Так і є. Покликала на доnомогу чоловіка. Той зрозумів відразу все без слів. — За мною! — наказав він синові і пішов на кухню. — Ну, Михайле, розповідай, що з тобою відбувається?! — строго запитав він. — Адже ми з тобою разом вчимо уроки. Так чому ти отримуєш двійки кожен день?! У Михайла зморщилося обличчя. — Ні реви! Чоловіки не nлачуть! Вони відповідають за свої прови ни! — Еге.
— Ти мені, як чоловік чоловікові, можеш пояснити, чому двійки мало не щодня? — Постараюся. Справа в тому, тату… (K/KQ) — Чого ти замовк? Ну ж бо! Сміливіше! — Переді мною Маша сидить… — Що за Маша? — Тимохіна. — І що? Вона така велика, що дошку закриває? Так попроси вчительку пересадити. Які nроблеми? — Ні. Вона сама маленька. Але у неї така коса! — Яка? — здивувався батько. — Довга і пишна! По пояс! Ось. Я сиджу і дивлюся на цю косу. І нічого не бачу, і не чую. А вчителька мені двійки ставить. — Так ось в чому справа… — батько насилу стримував посмішку, що рветься назовні.
— Таак. Коси, вони такі. Чоловік згадав косу Світлани, своєї дружини… — Угу, — підтвердив син. — І як нам з тобою тепер бути? — подумав вголос батько. Син знизав плечима. — Ось як ми з тобою вчинимо, — сказав батько. — Ти повинен визначитися: або ти до закінчення школи будеш на косу Маші дивитися; або станеш відмінником, щоб Маша сама від тебе очей відвести не могла. Розумієш, про що я говорю? — Угу, — невпевнено угукнув Міша. — Гаразд, йди робити уроки… — Ну що? — запитала Світлана у чоловіка. — Заkохався. У косу спереду. — Твої гени, — посміхнулася дружина і обняла чоловіка.
