Життя таксиста в такому величезному місті, як Нью-Йорк, повне пригод. Мегаполіс, який ніколи не засинає, наповнений людськими історіями, драмами, які часто доводиться спостерігати водієві. Цю історію розповів користувачам мережі один з таксистів. Він не хотів називати свого імені, але не міг не розповісти про цей випадок, який буквально перевернув його життя: «Я приїхав на виклик за вказаною адресою. Посигналив, як я зазвичай роблю, але ніхто не вийшов з дому. Я знову посигналив. Нікого. Я почав нервувати. Це був останній виклик в той день, і я вже майже зібрався виїхати. Але залишився. Я подзвонив у двері і почув слабкий старенький голос: «Секунду, будь ласка». Через пару хвилин двері відчинилися, і я побачив маленьку стареньку. Їй було як мінімум років 90, вона тримала в руках маленький чемодан. Я міг заглянути в будинок і дуже здивувався, коли побачив, що всі речі були покриті простирадлами, стіни були голими.
Здавалося, там давно ніхто не живе. У кутку біля дверей стояла коробка зі старими фотографіями. «Молодий чоловік, ви не могли б віднести валізу в машину, будь ласка?» — запитала бабуся. Я забрав чемодан і відніс в машину. Потім я повернувся, щоб допомогти старенькій дійти до машини. Вона подякувала мені за допомогу. «Нема за що. — сказав я — я намагаюся поводитися з моїми клієнтами так само, як звертався б зі своєю мамою». «Це дуже мило», — сказала вона. Жінка сіла в машину і назвала адресу, а потім попросила мене проїхати через центр міста. «Це найкоротша дорога. Нам доведеться зробити великий гак», — попередив я. «Нічого, — сказала вона. — Я їду в хоспіс» Мені стало трохи не по собі. «Хоспіс?» «Це те місце, куди люди приходять помирати». «У мене нікого немає, — тихо сказала жінка. — І лікар каже, що мені залишилося недовго». Тоді я вимкнувлічильникі запитав: «Куди ви хочете поїхати?»
Наступні дві години я катав її по місту, і вона показала мені готель, де працювала. Ми побували в багатьох місцях. Вона показала мені будинок, в якому вони з чоловіком жили після весілля, і танцювальну студію, в яку вона ходила в дитинстві. Іноді вона просила мене їхати дуже повільно і мовчки дивилася у вікно, немов зацікавлена дитина. Ми каталися по нічному місту, поки жінка не сказала: «Я втомилася. Ми можемо їхати в пункт призначення». Ми обидва мовчали, поки я їхав за вказаною адресою. Хоспіс виявився менше, ніж я уявляв. Коли я під’їхав, нам назустріч вийшли медсестри. Вони посадили жінку в інвалідне крісло і взяли її валізу. «Скільки я вам винна?» — запитала вона, відкриваючи гаманець. «Анітрохи”, — відповів я». Але ви повинні заробляти, «— здивувалася вона». Нічого, є інші пасажири», — відповів я з посмішкою.
Не даючи собі часу передумати, я міцно обійняв її і відчув, як вона обняла мене у відповідь. «Ви зробили стару жінку дуже щасливою в її останній подорожі», — сказала вона зі сльозами на очах. Я потиснув її руку, попрощався і поїхав. Вже почалася моя нова зміна, але я продовжував безцільно колесити по місту. Що було б, якби хтось інший приїхав за викликом? Що б було, якби я просто поїхав, не дочекавшись? Коли я згадую ту ніч, я думаю, це був один з найважливіших уроків в моєму житті. У своїй шаленій метушні ми помічаємо тільки найбільші моменти. Ми завжди хочемо більше, швидше, далі. Але я думаю, що моменти тиші, дрібниці — це дуже важлива частина життя. Ми повинні навчитися насолоджуватися ними. Потрібно навчитися бути терплячим і чекати, перш ніж піднімати шум. Може, тоді ми навчимося бачити те, що дійсно важливо».
