Коли мені було три роки, народилася моя сестра Ніна. Наша мама була домінуючою фігурою в сім’ї, а тато виконував усі її бажання. Коли мамі захотілося жити краще, вона відправила батька на додаткову роботу. Через роки, після ремонту нашого та покупки нового будинку, батько захворів і через рік помер. Навіть після цієї втрати мамин владний характер зберігся. Через рік вона привела у наше життя нового чоловіка. Вітчим одразу не злюбив нас з Ніною.
Під його впливом мама відправила нас до інтернату. Мені було чотирнадцять, Ніні – одинадцять. Перший час мама іноді відвідувала нас, але згодом, як часто в таких випадках буває, ми остаточно віддалилися від неї. Ми з Ніною почали жити далі. Ми отримали державну квартиру та створили свої сім’ї. Нещодавно ми дізналися, що наша відчужена мама шукала нас не з материнської любові, а з нужди. Від неї пішов новий чоловік, і внаслідок тяжкого захворювання вона втратила ноги.
Мама була самотня і ослабла. Ми зустрілися, щоб розповісти їй про те, як вона роками не дбала ні про себе, ні про нас. Із самого початку вона надіслала нас, не надаючи жодного вибору. Зважаючи на вагітність Ніни, я утримувалася від сварки з мамою. Зрештою ми з Ніною вирішили назавжди викреслити її з нашого життя, як це зробила вона тоді.
